Ми лиш двоє застряглих на вечірній зупинці трамваю,
Перестрілих умовністю ритмів абсцисів та ординат.
Так (випадково) язичники духу знаходять Граалі
У пустельному холоді міста, байдужому не на жарт.
Віддзеркалення погляду вмить викликає тремтіння,
Анігілюючи кимось майстерно віддекорований світ.
Бо любов - це читати, сидячи вдвох на однім сидінні,
А кохання - це вигадувати алфавіт.
Це лиш сон, тільки сон, де збувається неможливе,
Проростаємо у гачечках вигаданих нами слів.
Пересуваючись Києвом, вбраним у переважно біле,
Почуваєшся в нім щонайменше щасливо-святим.
Не доїжджаючи теплого дому та жодної площі,
Ми покинемо стіни бетонні, роботу і навіть Поділ.
Знай, що щасливе життя не починається із репосту,
Ми помрем не в Парижі, а в однім із волинських сіл.
Все, чого ти соромишся, ховаючись у вбиральні,
Робить тебе людиною, хочеш того, чи ні.
Жарти твої - чудесні, мрії твої - реальні,
Губи - червоні, очі - зелені, і, як писав Симоненко, одні.
P.S. Ми - це те, що ми любимо, за що щодня прокидаємось помирати.
