Шепче осінь мені сиву казку
Про Красуню – Весну і Лелеку.
Не скажу про її ще розв’язку,
Бо до неї іще так далеко.
У красивім селі, що під лісом,
Жило двоє людей, теж красивих.
Здогадатись неважко вам, звісно,
Одружились вони. І щасливо
Зажили, ніби ті голуб’ята,
Працювали обоє старанно –
У порядку в них двір, гарна хата,
Та в душі кожен мав свою рану:
Дуже діток обом їм хотілось.
І чекали вони, все чекали,
Поки справжнє їм щастя зустрілось,
Те, яке вони довго шукали.
Якось впав біля хати лелека.
(Хтось поранив, сердешного, в ногу?
Чи на нього подіяла спека?)
Він очима просив допомоги.
Як маля, підхопили на руки,
Напоїли, обмили водою –
Так полегшити птахові муки
Їм хотілось. Нарешті, людською
Він турботою, добре зігрітий,
Вже одужував. Став і на ноги.
Поспішав із роботи зустріти
Він господарів. (Мав на те змогу)
Так до осені жив. Милувався
Молодими людьми він щоденно,
В небо іноді вже підіймався,
Знав, хто добре живе, хто нужденно.
Якось знову піднявся він вгору
І побачив ключі там лелечі,
Що ховались повільно за гору.
Скільки ж мали вони вже малечі!?
Покружляв чорнокрилий цей красень
Над подвір’ям, селом аж три рази –
Цим подякував людям він красно
Та й помчав, обганяючи Крази,
За птахами, що все віддалялись.
(Може ж знайде й свою там родину?)
Він летів, і йому все здавалось –
В нього дві їх: людська і пташина.
Час летів, а село все трудилось.
Вже й весна голуба знов настала.
У сім'ї молодій… народилось
Двоє хлопчиків – Ростик і Слава.
То Лелека приніс в подарунок
За добро людське гідну їм плату.
Кожну весну з п’яти ніс пакунок
Радий батько, а в нім – по хлоп’яті.
Сім синів виростали та швидко –
Батьку й неньці майбутня підмога,
Та Лелеки того щось не видко –
Десь тремтіла глибока тривога.
Але кожен із нас розуміє,
Що безсмертних таки ж не буває,
Хоч людська доброта, справді, вміє
Все змінити в житті. І дива – є!
Ганна Верес (Демиденко).
Так і є - добро воздається! 
Тим, хто його чинить і тим, хто його прославляє 
