Я скучив, та закінчились слова,
— Нехай вода хлюпоче й стогне вітер,
А я його уявні сльози витер...
На чужині сивіє голова
Я вірю, доля кращого шука,
Хоча її й клянуть несправедливо,
А інколи спроможна і на диво,
Одразу, після першого ж дзвінка...
І вітер переніс за океан,
Схрестивши так кумедно дні і ночі,
Немов збулися сни мої пророчі,
Яких ніколи я не пам'ятав.
Я скучив, а причини не назву,
Виною — сьогодення божевільне
І не таке воно падіння й вільне,
А сни — не такі дивні наяву.
Я скучив, але зустріч не спішить
І час нічого нам не обіцяє,
Ніхто нічого, як завжди, не знає...
Де ж вічність перетвориться на мить...
Я скучив? — запитаю у себе,
А відповідь тобі лиш можу дати,
Та знаєш все сама, на те і — мати,
Щоб чути крізь далеччя голубе
Це норовисте підсвідоме "я",
Що опинилось на краю планети
І в хащах снів гукає: " Мамо, де ти?!.."
В сподіванках почуть своє ім'я
