Скільки ваших безмежно глибоких очей
Пролітають немов якісь супер модерні автівки,
Скільки дотиків ніжних грудей і плечей
Піднімають самотність уверх до найвищої зірки.
І такої ж безмежної ніжності рук,
Що мабуть було б досить для тисяч світів,
І буденних нікчемних порожніх розлук,
І букети бездушних образливих слів …
Скільки всього цього розліталось, болить,
Потім раптом як примха чиясь ужали́ть,
Потім раптом подивиться зверхньо на нас,
Хто в буденність ввімкнув і забув весь свій час …
Скільки дотиків ваших і скільки образ,
Скільки квітів, очей і обійм неземних,
Вже написано стільки всього не про нас.
Це про інших, не тих і не тих. Про чужих.
Може цінність уся – лиш одна вічна мить?!
Обіймає рука, серце тихо болить,
І співає вона, і шепоче й кричить.
Хто вона? Та ж душа. Бо ж ніколи не спить …
дякую
дякую
дякую
