|
Такими жінками ніхто ніколи не захоплюється, їх люблять менше за всіх, ними нехтують і об них витирають бруднючі ноги . Їх вважають мало не повіями і безсоромно , відкрито користуються їхніми почуттями, як звичайним одноразовим пакетиком чаю. Саме вони приймають на себе увесь біль знедолених жінок, таких , як самі. Кожна з них має свою історію, свою особисту страту , своє глибоке , істеричне «Я», що так прагне колись розповісти свою правду, кожна з них помирала і не один раз, а сотні. Жінки, які кохають занадто...зазвичай самотні. Як гадаєте, як їм виживати у такому світі, де надлишок почуттів вважається чимось непристойним і ницим? Що їм робити з гарною зовнішністю , щирою душею, непідробним серцем, відвертими очима , а головне … з чистою надією на прийняття таких, якими вони народилися?
Анна була однією з таких . Була занадто справжньою, занадто непорочною , не зіпсованою, занадто…для реально життя. Слова линули з її уст легкою мелодією , що могла зачарувати будь-якого чоловіка. Темно – голубі очі якимось чином завжди притягували байдужі погляди перехожих. Впевнена хода, стрункі ніжки , легке чорне лляне платтячко , яке ховало цнотливі стегна. Ключиці виразно малювали форму витонченої дівчини, хтось міг би подумати, що то балерина ; на талії сидів коричневий пасок , який ще більше виділяв цю мініатюрну постать , а на одному з плечі гойдалась чорнява сумочка . Довге русяве волосся на вигляд здавалось таким оксамитово-сонячним, воно вільно хлюпалось в обіймах вітру, здавалось таким безтурботним. Голубка, пташка, чи просто щаслива дівчина. Коли кутики уст підіймались, то усе світло падало саме на її обличчя , коли поглядала на небо, то отримувала неймовірну насолоду від споглядання ось такого пейзажу.
Сусідські жіночки часто прозивали за спиною її повією. Чому? Не знає. Нікого не водить додому, не гуляє аби з ким - її життя аж ніяк не можна вважати аморальним.
Дівчина ніколи не вважала себе вищою за інших, ніколи не вдавалась до істерик , завжди намагалась зрозуміти будь-яку поведінку людини. Істинним для неї було кохання. Вона вміла кохати , вміла підіймати самооцінку чоловіка до вершини Олімпу , могла бути ким завгодно для нього. Домашньою, хтивою, турботливою, ніжною, гарячою, солодкою, нестримною, жіночною…Вона могла надихати, збуджувати, приземляти і навпаки , підіймати на небеса. Вона вміла дарувати щастя, тепло, затишок, жагу до життя! Не вважала це чимось низьким, брудним, загидженим. Невже прагнення робити когось щасливим карається ось такою погордою у відповідь?
Їй здавалось, що ті люди, що кидались необдуманими гострими фразами, навіть до вбивства так обурено не ставляться, як до неї. І чим же вона завинила? Хіба винна, що Бог дав їй здатність відчувати набагато глибше цей світ, ніж інші люди? Хіба вона вміє жити інакше? Хіба пташку можна навчити ходити, коли увесь час вона жила завдяки своїм крилам!
Останнє падіння, якого вона зазнала – це подарувала соту частину свого серця черговому канібалу . Ну як черговому…то був, власне, третій чоловік , якому вона дозволила залишитись у її крихкому серці, після її вдовиного життя , а також раптового викидня після поховання чоловіка.
Не шкодує про цю зустріч, адже була справжня і привила його бути таким. Ні, не була гордою чи недоступною . Знала собі ціну. Йому це сподобалось, а також захопило її маленьке татуювання на ключиці , якийсь вислів на італійській «аmo la vita». Не знав що то, але їй пасувало . Це надавало їй неабиякої чарівності : досконала й шляхатна. Анна довго не підпускала його до себе, довго приховувала тягу до нього, як до захисту. Знала ж себе, що якщо впустить, то приземлення буде болючим. Ризикнула. Відкрилась . Занадто відкрилась.
Він прийняв її з усім пекучим минулим, а вона – злегковажила його душевною інвалідністю. Вона дозволяла йому бути чоловіком, а собі – маленькою дівчинкою. Вона не корилась йому, а просто уважно слухала , щось робила по-своєму, а щось по його порадам. Анна часто вмикала під вечір класичну музику і бралась прибирати. він не був проти, навпаки тихо спостерігав , приносив то відерце чистої води, то нову ганчірку. Вона не розуміла своєї звабливості у неохайному пучку, заплетеному наверх, у своїх делікатних рухах , коли протирала пил з поличок або в цій милій зосередженості , коли не виходило змити бруд зі скла вікон.
Ось вона кожного ранку, дня , вечора, ночі , кожну хвилину, секунду дарувала йому своє кохання, свою увагу, свою частину себе справжньої - і от настав момент, коли мало б все закінчитись. Адже у її житті нічого надовго не залишається.
Однієї ночі глянула на нього так...відсторонено, байдужо, зморено й відкрито, що він , не кохаючи нікого ніколи, зміг упіймати ось це її розчарування , її усвідомлення того, що завтра вже нічого не буде. Злякався, бо не знав про що вона зараз думає, що крутиться в тій голові, наповненій тисячами історій подібних до «Санта Барбара». Анна вимкнула світло, лягла біля нього , не торкалась, не цілувала, мовчки лежала й думала : « і знову занадто…знову піде» .
Дочекалась, поки він засне. Тоненькі вологі солоні смужки намалювались на її обличчі, дозволила собі трохи зм’якнути , розтанути , зламатися , аж раптом відчула, як його гаряча, здорова рука притискає її до себе, немов донечку. Не пручалась, послухалась, вмостилась. Коли падала у сон , почула його голос у себе над вушком : « Занадто покохав тебе, щоб жити без тебе».
ID:
825992
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.02.2019 21:20:25
© дата внесення змiн: 17.03.2019 16:49:34
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
