Їй кава смакує, з гірким шоколадом,
А він полюбляє малиновий чай.
Її спокушає краса зорепаду.
Він дивиться сон, у цей час, зазвичай...
Вона дорікає, що весь романтизм свій
Залишив він десь... у минулих роках...
Він кидає їй: це жіночі капризи,
Дурниці, Марино! Який з мене птах?!
Та й ти вже не юнка, хіба не втомилась
У мріях рожевих літати кудись?
Скажи мені, жінко, зроби таку милість,
В той день, коли я на тобі оженивсь
Ти стільки всього обіцяла, кохана!
Ти ж пестила вуха - аж в'яли вони!
Погоду мені малювала - весняну,
У домі... Клялась, що не буде війни
Між нами ніколи, бо сварки не личать
Серцям, де кохання - весною цвіте.
Казала - не страшно, як друзі покличуть
На пиво - горілку, бо друзі - святе!
Не можна свободи мужчину лишати,
Мужчини - орли! Їм потрібен політ!
Як тільки обручку вдягнув - обрубати
Посміла ти крила мої... Та й під гніт...
Немов підкаблучник... З орла удалого
Зробила якесь недотепне ягня!
Єдина подяка - не виросли роги!!!
Ото вже була б тобі геть чортівня!
- Ти що ж таке кажеш?! Та годі вже, досить!
Це ж - ти мені Лондон - Париж обіцяв!
І де побувати мені довелося?!
Здійснилось хоч щось, із жіночих уяв?
Казав, що така королева та зірка
Достойна того, щоб нести... на руках!..
- Я й ніс, коли гості кричали нам "гірко"!
- У РАГСі?.. А далі?! Що, видихся птах?!
- Я знаю, колись обіцяв до Парижу,
До Лондону, Праги... і щось там іще...
З тобою нажив я не мандри - а грижу!
І досі на серці цей болісний щем...
- Ну, досить, коханий! Втомився, напевне?
Зроблю тобі чаю - та й спати іди. -
Сказала дружина, так ніжно й душевно,
Аби, через лайку, не сталось біди...
... Він тихо сопів, а вона все зітхала:
Навіщо ті сварки? - скажи мені, Гриш!
- Якби чоловічі заначки не крала -
Були б тобі Прага і Лондон - Париж...
*******
Вона обіцяла... І він обіцяв їй...
Та - гріш обіцянкам буває ціна.
Коли вилітають слова - горобцями -
В стосунках таких виростає стіна.
Бо - тільки діяння гартують стосунки,
Бо - тільки в діяннях любов пізнають...
Тоді і не зводять ніяких рахунків
У сварках нікчемних, де розпач і лють...
Смаки хоч і різні - та душі подібні,
Коли їхні долі злилися в одну.
Вже й скроні, з роками, забарвились сріблом...
Чи ж варто тривожити їм сивину.
*********
Писала - як жартівливу іронію, чи щось таке. Не втрималась і добавила на кінець свою
думку, щодо героїв. Можливо
не варто було... Нехай читач
сам вирішить для себе.
а мені кінцева мораль дуже сподобалась... не дарма додали. попередній твір також вартісний, він для усвідомлення безглуздості взаємопретензій, така собі передісторія
Цікавий твір вийшов, я б сказала - гумореска з нотками іронії. Читала - і ніби кіно перед очима. А авторське резюме робить його ще більш довершеним. Майстерно!
"Коли вилітають слова - горобцями -
І двоє сталися одним. І біль і радість одна на двох. Ох! І нелегко ж буває.
