Наше спільне літо ще й досі має запах свіжої м`яти,
приходить у сни, немов би в хмарах з солодкої вати,
гріє душу мелодіями гітари, легкими туманами,
зазирає за комір дотиками та мандрами п`яними.
Наше спільне літо загубилось поміж фестивалів,
на горищах висоток, між стін атмосферних підвалів,
між вокзалів, між хостелів, між недоказаних слів,
між тим, що трапилось і тим, чого так хотів.
Ми залишимося лише на світлинах Інстаграму,
у віршах, по яких колись писатимуть драму.
Ми будемо казати усім, що тоді були просто діти,
хоча спільне літо буде завжди щеміти. Щеміти.
