Поч. 15 сек.
Проминають в чужій стороні роки,
Хвилями неначе вони пропливають.
І тихим шепотом морської води,
До Батьківщини думкою повертають.
Повертають думками мене завжди,
В край свій. Де хата дерев*яна стоїть.
Там де родина, туди де мати стара,
Де над рікою верба похилилась
Що з дитинства разом зі мною зросла.
Лину думками своїми завжди туди,
В мить ту коли так щасливо жили...
Коли Карпатські гори красувались
Ще у зелених смерекових лісах.
В лісі зозуля кувала. І співав птах.
Олені рогачі по лісах гуляли.
Спів, та діточі голоси лунали...
Тоді на краще життя надію мали.
Мали... Та щастя своє не вберегли.
Не помітили коли його украли,
Проспали, бо увесь час продрімали.
Проспали... Продрімали... Ми щастя своє,
Дітям, та онукам своїм не дали.
Не дали!... Для них його не зберегли!
Та, тверду надію я ще маю на те,
Що світла зоря над нами скоро зійде,
І одягне Україна вишиванку ,
А життя щасливим плином попливе.
Скорботне слово іде від серця.
На чужину зігнала нас судьба,
Спотворена крававими руками чужинця,
Ми ніби плачуща верба,
Схиливши гілля - де жива криниця.
Український народ нескорений - Воля, наш символ життя.
dashavsky відповів на коментар Сокол, 01.12.2018 - 12:03
Зворушливо, журливо, але в фіналі вірша - оптимістично. 
Чудово,душевно,актуально! 
