Уже і сил нема чекати,
З слізьми на зболених очах
Клаптик паперу тисне мати
В своїх ослаблених руках.
З війни додому йдуть солдати,
І він, її, ось-ось прийде.
Ходила стільки раз стрічати,
А він єдиний все не йде.
Куди полинув їй не знати.
Весна за весною зліта.
Чи ж довго ще синочка ждати?
Чи ж довго ще? – шулять літа.
І важко неньці посивілій,
Повірить в те, що не збулось.
У болі тій, давно осілій,
Свічки запалює вже хтось.
Далекий вогник в стороні
Дрімає в хаті тій старенькій.
Вже стільки літ по тій війні
Усе чекає рідна ненька.
І стогне біль, одна-єдина,
І не у тім її вина.
А мати жде, чекає сина,
Що ще верне його війна.