сніг не минав - неминуче, немислимо, ницо,
покривало здавалось бетонним і мертвим готель,
вилізають з дзеркал усі привиди, драми та лиця
беззавітно померлих, що тихо сідають в фотель
вислизають з логічних означень химерні кольчуги
чорні часу фантоми, мов маски в далеку чуму -
його син, що тримісячним вмер від важкої недуги
ніби виріс і дивиться вперто у вічі йому.
Виріс, виліз немов із закритої капсули часу,
перша ластівка сну, що не схожий ні крихти на сон.
Каже, тату, чому ти не дав ані крапельки шансу
стати чимось великим, чужий запалити вогонь?
Видих перший та вдих мій не був необхідним для тебе
та й кончина моя так невчасна, завчасна і ще
бідна мати моя, що так пристрасно мала потребу
у підтримці, в опорі. Ти знаєш як мертвим пече?
Як у грудях болить невловиме, глухе, невпізнане,
і хоч я не збираюсь у смерті винити, проте,
знай, Еринії йдуть і вже краще ніколи не стане,
подивись, за вікном завірюха червона мете.
Я вже мабуть піду, я не можу лишатись надовго,
навіть мертві керуються часом і часу, бувай.
У холодній постелі вина наступала на горло.
За вікном було пекло, що трохи скидалось на рай.
Д.Славич
