« Вам может показаться,
что мы квакаем,
На самом деле
песню мы поем. »
С. Поляков
Істину читати неприємно.
Вірші опонента – моветон.
І колючі, і місцями, темні,
і не чути, – ґраціо-пардон.
Видаються тільки буратіни.
Ну і що лишається мені?
Поки білиш виморені сіни,
все одно розмажуть по стіні.
Всіх читають, а моя халтура
не підходить геніям пера.
Хай живуть творці макулатури!
Слава меломанії! ...ура?
Аплодую. Самовисуванці
ухопили щастя за хвоста.
І казала Настя, – як удасться,
ще піймаю у мішку кота.
О мої совкові й кацапнуті
із номенклатурного роя,
чим ви кращі від Гундяя й Путі,
вороги яких – такі як я?
Я покаюсь. Вип’ємо по чарці.
Буду з усіма – як на духу
ще й у полотняній вишиванці
і не буде рильце у пуху.
Я ж «у доску свій». Малюю рими
і дивлюсь крізь пальці на возню.
Ви – в епосі, я – на авеню,
та не заночую за дверима.
Люди із тверезими очима
не клюють на видану дурню.
Здається, що маєте рацію. Як там у класиків - роби, що повинен, і будь, що буде. Звичайно, мати таких ворогів, як сказано в вірші, чого ще треба для щастя?
