У вирій птахи щось заскоро відлетіли.
І мої весни наче грози відшуміли.
І та ялинка, що колись садила, овдовіла.
І старість в снах осіннім листям шаруділа.
І мамина калина в брамі дивно майоріла...
Хоч не була на морі - снилися вітрила...
З душі я довгу зиму вигнати не сміла.
Легенька хустка дивом грілася від тіла...
Чогось в житті я все ж не зрозуміла:
Чи не могла, чи, може не хотіла?
Чи свою долю біля трьох доріг зустріла?
Чи ті дерева, що хотіла, посадила?
Чи тих людей я на віку́ зустріла?
Нелегко було - в Бога щось просила,
Та нагород ніколи не хотіла!
І все ж жалілась, що не дав Бог крила...
А з тим змиритись якось і несила.
Я в полі, часом, з тихим вітром говорила:
Чи від душі своїм ділилась, не крихтіла,
Чи потаємне я під серцем не пригріла?
Часо́м себе питала: що я доброго зробила?..
Якась недоля все ж мене косила.
Та я сама себе, як вміла, боронила
І відчувала, що я маю, маю крила!
Я пишу олівцем - ненавиджу чорнила.
Я кожну букву щирим серцем виводи́ла,
І кожне слово, ніби народила!
І десь в якийсь момент я зрозуміла,
Що недаремно ті птахи́ десь відлетіли,
І мої ве́сни, наче крила відшуміли...
Підкралась осінь - жовтим листям шаруділа...
І в брамі знов калина зашарілась -
Напевно, доля молода чиясь весну́ зустріла.
