Як плаче ліс під звуки пил
так плачу я, я вже без сил.
Стомлена і поки ще жива,
а на плечах з соломи голова.
Набита сенсами і спогадами ваза,
крихка, ні все ж фарфорова зараза.
Один не рівний погляд
і летиш на дно.
Так вже було в психоделічному кіно.
І ти пірнаєш в саму глибину дна,
там пустота, існуєш тільки ти одна.
Нема нічого-вмерло і згнило
і не існує ні добро ні зло.
Там тишина, священа благодать,
але потрібно вгору випірнать.
Збиратись з атомів в частину,
Живу, ходячу, істину людину.
Тягнути далі ноші, тягарі
і турувати у майбутні дні
ті мрії що здобув ти там на дні.
