Літа її з журбою обнялись…
Мережка біла в коси рано впала…
Не та вже ненька, що була колись –
Тоді зустрічним сонце дарувала.
Воно ж сміялось із-під довгих вій,
Й душа зустрічного їй також посміхалась,
Пісні виводила не гірше солов’їв,
Поки війна зі сходу обізвалась.
Кровинку-сина ніжно обняла
Й вручила його доленьку святому,
Натільний хрест із себе ізняла
Й йому вдягла, щоб той вернув додому.
Минали дні і місяці, й роки –
Терпляче мати сина виглядала.
«Ну, хай без ніг, ну, хай би без руки,
Аби живий», – на думку їй спадало.
Вона ні в кому не шука вини –
Несе в собі свою життєву втому:
«Чи не згорів синок в вогні війни?
А мо’, й живий повернеться додому!?»
І погляд рветься до ікон здаля –
Молитву шлють її тремтячі губи:
«Зроби, щоб вільною була моя земля,
Убережи дитя моє від згуби!
Не міг же він пропасти без сліда,
А може, десь страждає у полоні…»
На самотині нищечком рида…
І туляться до серця дві долоні…
8.05.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
Яка болюча тема:" Чекають синів матері".Скільки сліз пролили й молитву шлють тремтячі губи. Така їхня доля: чекати й надіятись на Бога. Такий хвилюючий вірш!
