Любий хлопчику, я пам’ятаю, як важко було тебе відпускати. Відпускати твоє життя до
чужих мимохідних течій, усувати геть свою присутність із своєї щоденної рутини
– боже, як страшно було думати, що, втративши все твоє раз, уже ніколи не стане куди вертатись. Все твоє загубиться, розпорошиться, розтане, спрозоріє, вичахне, виллється, як стічна вода, забереться з моїх рідних сторін назавжди, назавжди мене полишивши, і назавжди порожнітиме дірами дірами дірами… Любий хлопчику, як панічно мені усвідомлювалась моя дорога в напрямку від. Іти від тебе було нестерпно, в кожну хвилю до вереску здичавілих крон по моїх відласканих лугах нестерпність давала про себе чути.
Якась константа мала бути розірвана, якась парадигма збиралась переламатись, щось
звичаєво-вічне очікувало фатального скасування – твоя стала, незмінна, нерушима
присутність танула і танула, ніби кулька пломбіру попід літньою спекою, і я все
вишукувала шляхи до примирення, змириння, сприйняття – але знаходила відчай. Тоді
того відчаю було стільки, боже, стільки, що тепер він здається спресований і похований до мене, як до архіву. І тут же гримить канонада зраджених пестощів, і тут же вона щезає.
Ти після найстрашнішої втрати повернувся привидом. Привидом хлопчика, скаліченого, зраненого, бідного хлопчика. А може, то тільки твоя душа.
ID:
795763
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.06.2018 19:02:15
© дата внесення змiн: 15.06.2018 21:00:26
автор: Художник Спить
Вкажіть причину вашої скарги
|
