Напевно, я залишуся одна.
Я допускала якось цю можливість.
І рік за роком йде: за осінню - зима.
Не розгубити б тільки зібрану сміливість.
Я допускала це, коли від тебе йшла.
І більше того - мріяла про це я...
Бо ж не змогла знайти того життя,
Яке би підійняло вище неба...
Напевно, гірко плакати самій.
Нестерпно гірко думати про тебе.
Про те, що ти ніколи, навіть в небо,
За мною би не полетів.
Ховаю біль і сльози у очах.
Ховаю їх за сміх -
такий бажаний!
А на душі вже серед літа - сніг.
Хіба що теж нежданий.
Напевно, гірко плакати самій.
А ще болючіш плакати без тебе.
Ти поряд бути так і не зумів.
Тобі цього було зовсім не треба.
А небо знову прорвало дощем.
Дощем-сльозами теж самотніх.
Від змін таких болюче-незворотніх...
їм неможливо цей терпіти щем.
Напевно, не впізнала я Тебе.
Напевне, сплутала і все згубила.
І все тепло, що берегла Тобі
я віддала комусь, сказавши: "Милий"...
Напевно, ми згубились у юрбі.
Напевно, наші долі розділились...
І вже ніколи не зійдуться в Ми,
Бо втратили назавжди цю можливість.
Але нехай. Як буде - хай буде.
Життя таки безмежне і прекрасне...
Як шкода, що без Тебе йде...
Як прикро, що піду завчасно...
(Альона Хомко, 2018)
