Якщо в світі існує життя,
неминуче за ним іде смерть,
й навіть дуже ранній кінець
не за межами часу є.
Я під вечір учора ще був,
із людьми, разом, усіма,
а під ранок недобрий сей,
в списку душ уже неживих.
І розсіявся дух і куди ж,
і куди ж, і куди ж пішов?
Дали місце в колоді пустій,
оболонці моїй, от і все...
І сини-соколи мої,
від туги за батьком кричать.
Друзі вірні тримають труну,
й гіркі сльози за мною ллють.
Ні удачі, ніяких втрат
не пізнати мені відтепер.
І де правда, а де брехня,
не збагнути уже мені...
Через тисячу довгих літ...
Через десять тисяч років,
чия пам'ять тоді збереже
нашу славу і нашу ганьбу?
Але прикро мені ще і те,
що, допоки на світі я жив,
досхочу напитись вином,
так ні разу я не зумів.
Чи бувало хоча б колись,
щоби я напитися міг?
А сьогодні п’янке вино
недоторкане тут стоїть.
Й лише пінні мурахи одні,
ходять вільно по тому вину.
Я ж коли, я ж коли відтепер
знову спробую смак його?
І в тарелях наїдки є -
преді мною повно стоять.
Й рідних й друзів усіх своїх
наді мною чую я плач.
Я хочу промовляти до них,
та у роті немає слів.
Я хочу роздивитись навкруг,
та в очах моїх світла нема.
І якщо дотепер було
я в просторій світлиці лежав,
то сьогодні засну хіба
я в зарослім травою кутку...
Так я в ранок один з багатьох
хату кинув, в якій пожив,
й повернутись уже в яку
не настане ніколи час!
*
Все навколо, усе кругом
заросло бур’яном густим.
І тополі у височині
срібнолисті, шумлять, шумлять...
Коли іній випав густий
і дев'ятий місяць прийшов,
проводжають в сей час мене,
на далекий глухий пустир.
Там з усякої сторони
до людських далеко осель,
І лише могила одна,
піднімається мов гора.
Коні, в тяжкій журбі по мені,
прямо в небо кричать-іржуть.
Вітер, просто за ними в глибокій журі,
листям стомлено шелестить...
Тихий темний притулок в горі
варто раз лиш закрити і все,
і на тисячі вже років
попрощаєшся ти із зорей.
І на тисячі вже років
попрощаєшся ти із зорей.
І найбільший уже мудрець
не спроможеться допомогти...
Було повно навкруг людей,
що мене проводили сюди,
та повернуться в хати свої,
незабаром, так є, вони.
Тільки рідні мої,хіба,
збережуть ненадовго печаль,
решта ж просто собі розійшлись
і співають уже пісні...
Як я смерть собі поясню?
Особливих не треба слів:
Просто тіло своє віддам,
щоб з землею змішалось воно!
ID:
793731
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.05.2018 08:28:17
© дата внесення змiн: 30.05.2018 10:10:05
автор: Тао Юань Мін
Вкажіть причину вашої скарги
|
(з таранькою, але без пива
