Кохання моє! Милий, любий друже!
Люблю тебе, як вірю,-- і щаслива.
Любові хай душа моя послужить,
Бо кажуть, що вона літати, вміє.
Дістанеться до тебе опівночі--
Нехай цілує, начеб я у мріях,
Уста гарячі й сірі твої очі,
Голівку дорогу і сон на віях.
Я буду завжди поруч із тобою.
Якщо ж самотність утомить уночі,
Скажи собі: вона отут, зі мною,
Її локон відчуваю на плечі.
Жадання моє! Милий, любий друже!
Без зайвих моїх свідчень, клятв знаєш ти:
Найщасливіша жінка у супружжі
Й за милоданом зможе у світи піти.
Й на Півночі нам буде разом тепло.
В раю не разом не знайду спокою.
Наш календар листки повільно сипле
В засмагу дивних канн і жар левкоїв.
У 1878 р.Марія Вілінська і Михайло Лобач-Жученко одружилися, незважаючи на те, що наречений усього на два роки був старшим за її сина. У листах Марії до другого чоловіка звучить туга за ним, бажання повернутися якнайшвидше додому, запевнення в любові і вірності навіки.
