В літа стодавні, за царя Омелька,
Ще як діди онуками були,
Родила щедро вдобрена земелька,
Хоч прадід і взувався в постоли.
А дід хлоп'ятком бігав безтурботним,
Ганяв на пашу стомлених волів.
Він у родині світ побачив шостим,
Тож змалку знав логістику полів.
Кругом буяли ниви смаковито,
Біліла гречка, скупана в медах,
Цвіли льони і половіло жито,
І груші гнули гілля у садах.
Така собі ідилія для зору,
Хоч той, хто в тій ідилії зростав,
Не міг сказати у робітню пору,
Що він щасливим вже від того став.
Мій дід мені розказував потроху
Про труд селянський і про мозолі,
Про те, як, часом, мисочка гороху
Одна стояла в хаті, на столі.
Бо ті часи лихі були й свавільні,
І весь добробут рушився на пні:
То неврожай, то податі, то війни,
А для селян це ж збитки день при дні!
Та виживали всім смертям на подив,
Дітей ростили, віру берегли.
А вже коли урочний час приходив,
Із гідністю у царство Боже йшли.
Та в спадок нам лишали заповіти,
Не писані, а просто на словах,
Щоб хліборобську честь онуки й діти
В серцях оберігали від зневаг.
27.05.18р.
