Дзеркало слухняно демонструє зображення того, хто загляне у нього, але тільки тоді, якщо не зазирати надто довго.
Хто ховається за дзеркальною поверхнею? Той, хто зазирає у нього тут? А може хтось зовсім інший, що прибрав знайомої подоби? Двійник. Схожий наче друге втілення. Чи є у нього своє життя? Те, якого не побачити у прозорому, та все ж такому глибокому свічаді?
Запалена свіча не освітить задзеркальний морок. Таємниче мерехтить свічковий коридор і відкриває шлях у самісіньке серце. І все ж обривається шлях той, ковтає його одвічний морок, ховає те, що бачити не можна.
Двійник тривожить і заворожує. Хтось, хто є тобою, але його ти не знаєш і не розкриєш повністю ніколи.
А може не двійник? Провідник? Хто наважиться вирушити туди, куди запросить такий провідник? Задзеркалля чекає. Терпляче чекає.
Двійник також шукає себе у дзеркалі? Невже і він намагається зазирнути тобі в душу, щоб знайти там… Себе?
Холодом пронизує спину, хочеться відступити від дзеркала, розірвати розмову двох пар очей. Але це не можливо. Погляд прилип до скла. Не відірватися.
Що так заворожує в тій постаті навпроти? Чому не можна відвести погляд від тих очей? Твої очі?Чи ні? Тільки вогник танцює в зіницях. І мовчання.
Мовчання густе і терпке як горобинова ніч, що мерехтить у свічаді зірками свічок. Там, у тому дзеркалі ніч зовсім інша ніж та, яку ховають важкі штори на вікнах. Не можна їм поєднатися.
Зображення ворушиться і тремтить у власній темряві так сторожко. Небезпечно близько. От-от здолає важку раму.
Чого шукає у цьому світ? Чого бракує там? А сам? Теж прагнеш туди? За дзеркало? Мовчи. Не зізнавайся.
Кожне слово сколихне дзеркальне плесо каменем на воді і впаде на дно. А хвилі залишаться.