-Еміліє, я вже втомився чекати на тебе, - з легким роздратуванням Євген відчинив дверцята авто.
-Не сердся, прошу,- ти ж знаєш, що там я одразу втрачаю відчуття часу…
-Але чому, чому щоразу все одне й те саме. Ми живемо в 21 столітті, став собі нагадування на телефоні! Невже я маю принижувати тебе своїми дзвінками, начеб ти на короткому повідку?!- не вгамовувався Євген.
-Не знаю,- знизила плечима Емілія, - хіба це вже аж так важливо?,- в її голосі почулося розчарування.
Авто рушило дорогою за кілька хвилин. Євген з Емілією їхали мовчки. Тишу кожен переживав по своєму: він, - зосередившись на дорозі, вона, -споглядачи засніжені будинки.
Здавалося між ними обома сотні кілометрів.
Першим тишу порушив Євген:
-Підемо завтра до мого знайомого? Я тобі роповідав про нього. Він зможе залагодити все за кілька місяців.
Питання повисло у повітрі. Раптом Емілія різко вимовила:
-Хіба він зможе ЗАЛАГОДИТИ те, що не залагоджується?!
-Про що ти?
-Все про те саме! Чому ТУДИ я ходжу завжди сама, без тебе? Чи це мені одній потрібно?
-Але я вже казав тобі, що почуваюся там жахливо ніяково. І потім, я ж завжди на тебе чекаю, завжди поряд, - якомога спокійніше докинув він.
Знову тиша. Дорога. Засніжені будинки.
Зупинилися. Євген допоміг вийти Емілії з авто.
-Я ще покатаюся, - сказав Євген і авто рушило далі.
Дорогою він усе думав:
-Не розумію, що я роблю не так? У неї є все. Я працюю і здобуваю все це заради неї, заради нас. Але вона завжди усім невдоволена. Завжди. І мене це вже конкретно дістало. Що ж я роблю не так? А, може, вона просто невдячна, не цінує мене. Такого як я будь-яка мала б за Бога: працьовитий, заможний, розумний і на вигляд я нічого собі. Не розумію…
Коли Євген повернувся додому, Емілії там не було. На столі лежала записка:
«Ти не готовий бути батьком, чим би ти це не маскував. І тільки тепер я це усвідомила. Я йду від тебе.
П.С. Більше я не буду туди ходити (в дитячому будинку не віддадуть дитину у неповну сім’ю).»
Альона Хомко, 2016 "Візерунки матерії"
