Обличчя ховаєш за маскою болю й розпуки
Величний і гордий як вранішня цитадель
А я у пориві суму простягаю до тебе руки
Й дивлюсь як повільно тоне наш корабель
Вода заливає трюми й навіть старі каюти
В яких так багато відчаю твого і бруду
А потім ще довго про це говоритимуть люди
Пізніше замовкнуть. Але я все одно не забуду
Пурпурові вітрила ще ніколи не дихали смертю
Коли твоє ліжко вгиналось від ритмів любові
Пробачала завжди та ти зраджував нагло і вперто
Твоя постіль прийняла так багато бокалів крові
Обличчя ховаєш за маскою гордості й шани
Кидаєшся в море щоб врешті себе врятувати
Історія ця колись вийде на телеекрани
Всі забудуть але
Я приречена
Все пам'ятати
