Дзвінок у двері. На порозі –
В хустині вицвілій стара.
«Стомилась, - каже, - удорозі,
Та вже удома. Здрастуй, бра…»
«Ти хто така?! Тебе не кликав!
Не знаю й знати не хотів!»
Всміхнулася старечим ликом:
«А, що ж ти, рідний, остовпів?
Не пізнаєш? Я – твоя старість.
А ти й не думав, не чекав,
Що буде й в тебе така радість?
Ану ж бо, хлопче, не лукав.
Я ненадовго на гостину.
Допоки ще старечих сил –
Приймеш й небажану в родину.
Що ж, садови мене за стіл…»
І – знов дзвінок. Брудний безхатько:
«А чи впізнАє мене пан?»
«Не кум… Не брат… Не сват… Не батько…»
«Я – твій обідраний талан.
А що? Не рад? Чекав на інший?
Так кожен має, що надбав:
Хтось – в лімузині, хтось і піший,
Хтось – поповзом, а хтось – уплав…
А хочеш – щастя, хочеш – доля,
Мене, як хочеш називай…»
Переступив поріг поволі
І – теж за стіл, на самий край.
Та тільки зачинились двері
І ледь ввійшов у паз замок –
Ще хтось прибився на вечерю.
Дзвенить вимогливо дзвінок.
Струнка чорнявка... Брови – стріли,
І стан, немов сарматський лук
А шкіра - ніжна й сніжно-біла
І лінії тендітні рук,
Вуста в бажанні привідкриті,
Між губ – гарячий язичок,
В очах – вогнем горять софіти,
А погляд – гострий, мов гачок.
Кива правицею блідою:
«Чеканнями зморилась вщерть,
Та, все ж, прийшла. Я – за тобою.
Ходім. Пора. Я – твоя смерть".
Ваш талант - вище прагматичних понять! А щодо "чорнявки" - всі перед Нею рівні (хоч,мабуть,і не зрозуміємо :чому ТАК,ТЕПЕР,І - САМЕ Я..Вірші - РОЗРИВАЮТЬ!