Сідаю до столу, а перед очима
Та розповідь батька, що спать не дає:
На скошенім полі голодний хлопчина,
І вершник нагайкою хлопчика б*є.
До чого жорстокість? У чому провина?
Сльоза на очах і тремтить голосок.
Не красти, а їсти хотіла дитина,
Піднявши з землі роковий колосок.
Той хлопчик – мій батько, та Богові дяка,
Що діда навчив дременути з села.
З села потікали коти та собаки,
А більша частина людей полягла.
Не можна. Це грішно із пам*яті стерти.
Як батька згадаю, так серце болить.
Це – підлість. Це – гріх. Геноцид був відвертий,
Тому на віконечку свічка горить.
