Одного разу, як гриби після дощу, у непролазному лісі Осяйних Планет зорі вродили рясно. Такі маленькі, вродливі, апетитні - ну справжнісінький скарб серед хащів.
А хтось проходив поряд з порожнім кошиком, де павуки давно вже плели павутину і листя зів"яле лежало на самому дні... Пахло застарілою бідою та гіркотою розчарувань.
І впала одна - єдина, ясна до неборака в кишеню...І засяло божество її світла на всю округу... І пішов він додому щасливий...Хоч щось, чим нічого...І засушив її на печі...
А згодом ласував з неї наваристий зоряний суп...І було смачно...І в очах засяяли вогники дитячої забутої мрії...І здавалося, що можна гори перевернути, чи до хмар доторкнутись, або птахом полетіти в заобрійні світи.
Та на другий день все одразу стемніло. Стало темніше, ніж до дивної знахідки у тому дивному лісі...
Бо то був Талант, кинутий Богом з небес на все життя...
