Туман свідомості, думки немов би хтось,
Наче папір - зіжмакав і покинув.
Мав намір написати хоч би щось,
Та видно сів за стіл в лиху годину.
Не йде ніяк! Із хмари день пряде
Нитки дощу, які їдкі й сльотаві.
Ті падають на листя золоте,
На ще зелені під парканом трави.
Дивлюсь на все зі власного вікна…
Вода з калюж стікає до низини,
Де аж в яру зупиниться вона,
Щоб стати водопоєм для скотини.
Звичайна проза звичного життя…
Наче й писати приводу немає
І в серці солов’їне почуття
Під гнітом осені в анабіоз пірнає.
Лише одне ще єство веселить:
Шкварчить в пательні ароматне сало,
Картопелька із часником шумить
Та лист лавровий додано до страви.
Зараз на кухні сядемо удвох
І зробимо собі ранкове свято:
Ми не самі. Ще з нами «ах» і «ох»,
Компанія, як бачиться, багата!
А потім кава… що там не кажи,
А цей напій і справді як від Неба
Ковточками всередину біжить,
Та усмішка у погляді від тебе.
Лице в лице. Знайоме до дрібниць.
Ми в часі осені. Прив’яла твоя врода…
Та хай від того серце не щемить
Бо ти для мене – вища насолода!
Ковтаю трунок, слухаю слова,
А час між тим до полудня прошкує.
Думок, емоцій - повна голова!
Ранок з тобою від хандри лікує.
27.10.2017
А можна з вами за горнятком кави погомоніти,
і печаль кудись свою подіти. Куди ж нам її діти?
Нехай з птахами у теплі краї відлітає, а нас
ця кава зігріває.
dovgiy відповів на коментар яся, 27.10.2017 - 20:27
Із задоволенням, Ясю! Заходьте, погомонимо! Дякую Вам!
З вами кава смакує по-особливому. 
Дякую Вам!
