Гефсиманський сад в нічній дрімоті…
Друзями покинутий, один,
В серце роздираючій скорботі
Плакав на колінах Божий Син.
«Отче мій! – молився. – Дай їм сили,
Тим, хто хліб зі мною розділив,
Підніми їм віри дужі крила
І від стріл убивці затули».
Похилився під вагою злого світу,
Бо ж людина тілом, хоч і Бог,
Тишею нічною оповитий,
І немає з ним Дванадцятьох…
Сам – один у Всесвіті великім
Людство до Отця несе в руках,
Тільки янгол поруч ясноликий
Та краплини поту на квітках.
Як про ніч далеку ту згадаю
І людей байдужих круговерть,
Мимоволі Богу співчуваю,
Що за ницих Сина дав на смерть.
Час прийде, а з ним – небес розплата:
За любов – любов, за гріх – вогонь.
Не ставай бездушним тим Пілатом,
Що до Божих цвях вбива долонь.
Відчувається віруюче серце. Бережи Вас Боже. 
