Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки.
Нема у цьому дійстві винних,
життя прискорює ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту…
Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко ще сплять.
Вже багатьох не пам'ятаєм
і так же забувають нас.
Ми друзів на свята вітаєм,
та знов самі – лиш пройде час.
Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.
Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.
Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи невипадково
все ж перетнули нашу путь.
Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить…
Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля і у снах.
Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.
Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити: «Прости».
Життя частіше повість пише,
де замість літер – вже хрести…
Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі, молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонем у житті!
Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше од печалі
у церкві ставим сотні свіч.
За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те,
що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті, пусте…
Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести!.
14.10.2017
