7:45.Будильник на смартфоні монотонно торочить мелодію буддистської тематики,йорзаючи апаратом по підвіконнику.Хутко підводжусь,одягаюсь та заправляю постіль.Після сніданку збираємося в фойє готелю.Нас одинадцятеро.Точно як в голівудському блокбастері.У дворі з’являється мікроавтобус,займаємо свої місця.Мене переповнює почуття ейфорії.Сьогодні я вперше побачу Карпати.
Покидаємо місто,виїзджаємо на трасу Київ-Чоп.Вересневе сонце несміло показує свої боки,ледь визираючи з-під грізного небесного полотна.Позаду лишаються сільські будинки й церкви,пам’ятники Кобзареві та Бандері.В основному Кобзареві,у повний зріст.І це мене тішить.Нас супроводжують впевнена робота німецького двигуна і горді гірські потоки обабіч дороги.Заплющую очі й відчуваю як промені торкають зіниці і лоскочуть лоба.Осіннє тепло.Останнє тепло.
За поворотом повільно,ніби після чергового мазку пензля виростають вони-могутні Сколівські бескиди.”Спрінтер”зупиняється на окраїні села Коростів.Одягаю наплічник,крокую до виходу.Сонце захоплює владу,розливаючи по горизонту жовтогарячі струмені тепла та радості.Вдихаю на повні груди.Від свіжості і особливої смачності повітря здаєшся собі всесильним.
Провідник оголошує настановчий інструктаж.Молодий спокійний парубок,знаючий на відмінно свою справу.Увесь шлях займе п’ятнадцять кілометрів.Якщо точніше,то сім на підйом та вісім на спуск.Для досвідченого мандрівника це,мов за хлібом в магазин сходити.А тут більше десяти профанів,котрі гори бачили хіба що у кіно чи на картинках.Такі собі індустріальні динозаври.
Ступаю на стежку,встелену камінням.Роками їх вимивали дощі та сніги,відшліфувавши до м’ячеподібних форм.Ноги сковзають,тому йду обережно.
На перевалі затамовую подих.В мить ока вимальовується краса і велич карпатської природи.Сіро-блакитна димка огортає столітні смереки,ледве підіймається до неба й плавно спадає на землю.Гіпнотизуюче дійство.
Чим ближчий фініш,тим швидше калатає в грудях(від такої то кількості адреналіну!)Нарешті серед гливкого туману випростовується найвища точка Сколівщини-гора Параска.Хрест на її вершині,здавалося,торкається неба,а то й тримає його на собі.Лишається останній ривок.Кількасот метрів і рубіж подоланий…
“Бус” набирає швидкість,відчувши під колесами асфальт.Залишається позаду село,віддаляються Карпати.Втупившись у вікно,розумію,що надалі мені їх не вистачатиме.Частина чогось мого зостається тут:серед сивих сколівських серпанків,замріяних та загадкових вікових смерек й буків.Якусь долю мене розвіяв по вершині бешкетний вітер.Тут я вперше відчув себе по-справжньому вільним.І було б усе навіть нічого,коли б не квиток додому на нічний потяг,який наче навмисне муляє в кишені парки.
