-Ти ненормальна!,- казав ніби товариш, ніби колега, але то було щось незначиме і посереднє...
- Іди шкребися!, - казав чоловік і враз став якимось огидним створінням.
- Та це що? В наш час! Хто зараз народжує? В тебе ж є вже одна маленька доця- постав на ноги хоча б її...Якось усюди лунало нерозуміння, в очах пересічних знайомих бачилася скрита іронія... В них читалося " Ти- повна дурепа.Зараз стільки можливостей..."
В повітрі пахло бентежністю, змішаною з пилом...То був час відрізних купонів та черг за будь-чим будь-якого розміру і ґатунку...Ні вдень, ні вночі не давало спокою моє перше дитя. Як я чекала її! І не було жодного сумніву, що ця крихітка, яка ще навіть не ставала на ніжки, зрозуміє мене...-Хочеш, куплю тобі лялю?,-запитала манюню в колясці, гуляючи з нею парком.А вона кліпнула своїми довжелезними віями і попросилась на ручки...Ніби промовляла:" То ж я в тебе вже є!"
Чудового літнього дня ,переборюючи токсикоз, ховалась у соняшниках свекрушиного городу.Безвітряна спекота і бридке дзижчання мух додавали нудоти. Мені потрібна вода! Багато води- цілісінький водоспад! Але ж як залишити дитину? Боже, коли вона вже спатиме? В неї стільки енергії...Ледь стоячи на ніжках, прагне зловити курча...
Свекруху попросити, щоб приглянула? Боже, скільки немитого посуду...Тарілка витирається газеткою...Запах смаженої олії- знову нудить...Вода в бочці, в чані - дощова, з комахами, застояна, смердюча... Беру коляску і ми йдемо до навісного містка. Там річка ,схожа на гірську. Там легшає. Живильна прохолода дала дихання. Мала нарешті заснула...
Місток розгойдували кроки чиїхось ніг і галасливе " Се шо ти тут робиш? Дитині ж зимно..." розбудив ту дитину і підняв мене з насидженого місця.
