присвячується кожному, хто вміє читати…
ну і звісно, тому хто не шкодує свій безцінний час на перебирання очима чергового набору літер та символів які повинні нести якийсь сенс знайомою мовою від чергового незнайомого автора…
ПРОЛОГ
Мелані прокинулася о 5:30 ранку від якихось дивних незвичайних відчуттів, що тривожили її сон. Ще з вечора відчуття тривоги заважало їй заснути міцним сном… За вікном шумів вітер, вирувала справжня червнева гроза, а краплини дощу безжально тарабанили в кожну шибку її великої кімнати. Вона піднялася зі свого ліжка, накинула невагомий шовковий халат на змарніле тіло і підійшла до вікна. Їй завжди подобалася гроза, але цього разу вона їй не допомагала зануритися в обійми Морфея, а навпаки - висмикувала щоразу сильніше і сильніше з його п’янких та ніжних рук. “Дивне відчуття!” - подумала Мелані, прокручуючи у своїй пам’яті минулий вечір у недешевому ресторані з Джуліаном. Він був, такий собі, незграбний кавалер, щоразу хотів зробити їй комплімент або пофліртувати вдалим жартом, але природа йому талантів таких не подарувала. Ще б пак, син заможних батьків, тато - адвокат, мати - керуюча компанією з будівництва (на її рахунку десятки люксових котеджів на Атлантичному побережжі). Грошей, як то кажуть, кури не клювали і клювати не будуть. А вечеря видалася доволі смачною: мідії та омари були вміло приготовані шефом, а десерт перевершив усі можливі очікування - найніжніше тірамісу просто тануло в її устах. Музиканти теж гарно розумілися на створенні романтизованої атмосфери, яка мала би стати тим розрідженим повітрям на шляху стріли Амура. Проте післясмак цієї вечері все не давав їй спокою - Мелані просто не подобалася нав'язана їй ідеяфікс її дорогоцінних батьків.
Зовсім не подобалася… Так, старий Робі з, трохи немолодою але не позбавленою часом жіночого шарму та чарівності Джил, дійсно мали на меті видати свою єдину крихітку заміж. Причини на те були різні - від вже доволі поважного віку доньки (а їй вже ж скоро - 34, ой божечки…) до бажання доручити свої чималі статки до рук вмілого господаря. От цією думкою і жили останні 5 років вже немолоде подружжя аргентинця Роберта та мексиканки Джуліан. Робі інколи говорив своїй половинці: “Невже ми так сильно втратили вплив на нашу доню? Я просто не можу дійти до суті того втраченого моменту у вихованні донечки Мел. Наче усе, що від нас могло залежати - ми їй дали: навчання у Прінстоні, курси іспанської від Хосе Санчеса (між іншим, найкращого лінгвіста на всьому східному побережжі), участь у міжнародних змаганнях з художньої гімнастики. Але омріяного щастя - досі ще немає”. І ці розмови продовжувалися щотижня. Нові кандидатури майбутнього чоловіка для Меланії з’являлися з робочого записника Джил майже кожного тижня. Їй дійсно доводилося працювати з багатьма різними замовниками, в яких /можливо/ знайдеться знайомий, котрий в свої 35-40 років досі не обрав собі супутницю для подальшої розбудови кар’єри та укріплення сімейних бізнесів. І так продовжувалося останні 5 років…
І от, Мелані стояла біля вікна своєї спальні, прислухалася до несамовитих поривів вітру, і її не полишала думка: “Як це все мені набридло! Я ж просто хочу звичайного щастя! Уже і сон мене потроху полишає”.
А тим часом вітер і далі гатив у вікна, пронизливо свистів по шибках, гроза не хотіла здаватись. Наближався світанок 25 червня 1978 року, по радіо звучала “Miss you” гурту The Rolling Stones,ну а місто Провіденс, що в штаті Род-Айленд потроху починало прокидатися…
Частина 1
Розділ 1
Щоразу коли Меланія виходила зі свого будинку, вона звертала свою увагу на сусідський паркан - він видавався їй дуже неправильним. Не те що б паркан був похиленим, поламаним чи непофарбованим, сусіди за ним доглядали дуже добре - як за своїм авто. Вони просто обожнювали чистоту і порядок, тримали все на високому рівні. Для Мел цей паркан був ніби щось дуже зайве - вона давно вже хотіла аби вони його прибрали, але нічого їм про це не говорила. Багато речей, які в її житті траплялись та не входили до переліку хороших, вона тримала в таких умовах: не вирішувала їх, але разом із тим продовжувала відчувати внутрішнє невдоволення їхнім перебігом.
Ось так і виходило у неї з її батьками та їхніми ідеями щодо шлюбу - кожен новий кандидат видавався їй немов той паркан: “похиленим, поламаним, непофарбованим”. Але робити з цим вона нічого не хотіла. Просто черговий Джуліан, Ендрю, Майкл відходили з кожним знайомством у минуле і ставали новим “знайомим незнайомцем”.
Додж Магнум, щойно пригнаний із салону батьковим другом Роні, вже стояв біля її будинку. Тато часто балував свою крихітку дорогоцінними подарунками - то кольє, то будинок, то супернова автівка зі шкіряним салоном смарагдового кольору. Вона його за це сильно любила, щоразу намагалася віддячити черговою вечерею з черговим залицяльником. Мел підійшла до Роні, різко забрала ключі з його вказівного пальця правої руки і, жуючи жуйку, коротко кинула: “Привітики! Поїхали зі мною”. І от, вже за хвилину 170 американських коней під капотом мчали їх по шосе за місто. Дорога дуже швидко пробігала перед очима Роні та Мел. Вона полюбляла гнати нове авто на повній потужності, відчуття від того були просто незабутні.
До речі, водійське посвідчення, яке вже кілька років лежало в її сумочці, дісталося їй доволі важко. Батько пропонував їй вирішити питання з водійськими курсами та здачею іспитів через свого впливового знайомого. Але Мелані була дуже принципова. Вона вважала, що отримання водійської ліцензії, це справа її честі. І після багатьох невдач, вона таки спромоглася свого. А батькові від того було приємно - він розумів, що його донька доволі доросла та самостійна.
Роні завжди цікавився її життям. Вони були знайомі доволі давно - ще з тих пір, коли вона ходила до High school. Він був атлетичної статури, без шкідливих звичок (майже), цікавився здоровим харчуванням та регулярно відвідував спортзал і басейн. У свої 44 роки він вже був, за його словами, розведеним холостяком, який не шукає подружньої вірності в державних інституціях. Проте, звісно, своїх двох дітей він любив безмежно, підтримував та допомагав їм у всьому. Роні завжди подобалось, коли Роберт йому знаходив якусь цікаву роботу. Як і цього разу: “Знайди потужну та гарну автівку для моєї донечки. У неї скоро свято, їй буде 34!”. Відмовляти в цьому проханні Рональд не збирався, адже за такі завдання він завжди отримував гарні гроші. Ну і зайвий раз побачити Меланію - подія, яка знову приносила йому неабияке задоволення для душі та тіла.
Новенький Додж Магнум пожирав милі безжально, немов дуже голодний леопард вполював знесилену антилопу десь на півдні африканського континенту. Машина мчала, не показуючи втоми. Роні сидів розслаблено-спокійно, він був доволі впевненим у обох - вправній водійці та новенькому авто. Він дістав зі своєї сумки пляшку джину, відкоркував її та зробив один ковток.
Ти вже така доросла! А я пам’ятаю тебе ще зовсім дівчиськом. Коли твій батько просив мене забирати тебе зі школи, бо вони з Джуліан літали в Мексику або до Європи відпочивати та налагоджувати нові бізнесові зв'язки
І що ти мені хочеш цим сказати? Роні, ти думаєш, що я цього всього не розумію? Щоразу, коли мені доводиться стикатись з непорозуміннями у відносинах з ними, я доходжу висновку, що вони втратили той дорогоцінний час для мого виховання. Дійсно, гроші - річ важлива, навіть дуже. Але у гонитві за матеріальними цінностями вони втрачали, потроху, цінності значно дорожчі. Зараз у них є все, окрім лиш одного…
Я знаю. І, як ніхто інший, прекрасно тебе розумію. Розумію також їхній розпач від ситуації, що склалася. Їм важко, та й тобі теж нелегко. Але…
Що але, Роні? Що? Що ти мені ще можеш сказати, Рональде?
Меланія різко вдарила по гальмах і нові шини автівки швидко втратили велику кількість своєї вартості всього лише за кілька секунд. Роні мало не вилетів через лобове скло назустріч суцільній смузі гарячого дорожнього полотна - пристібатися ременем безпеки його навчив давній друг. Машина зупинилась, з-під капоту парував перегрітий радіатор. Водійка та пасажир були також не менш розігріті. Мелані рвучко відчинила двері, Роні тим часом, зрозумівши напруженість ситуації, не поспішав виходити з авто. Джин, немов життєдайна волога в пустелі Сахара, прямував до його рота маленькими ковтками. Він спостерігав за своєю супутницею і думав що робити далі. Рішення, яке було добряче підкріплене алкоголем, виявилося дуже простим. Роні вийшов з машини і, впіймавши Мел, міцно стиснув її пружне тіло. Вона пручалася і хотіла вирватися з його обіймів. Але Рональд був набагато сильнішим доньки свого шефа, тому вирватися їй не вдалося.
Зачекай, не рубай з плеча! Ти повинна заспокоїтись і перестати впадати в емоції!
Ти мене не розумієш зараз, і ніколи не зрозумієш!
Я можу чимось допомогти тобі, крихітко?
Мені ніхто і ніколи не допоможе! Чуєш?
Як же з тобою інколи важко…
Після цих слів Роні обійняв Меланію ще сильніше і міцно-міцно поцілував. Вона отетеріла. Ніколи ще з нею не поводились настільки нахабно і зухвало… Але тепло дуже швидко розлилось по її втомленому тілу, руки мліли, ноги підкошувались. Вона готова була ще секунду тому його вбити, але фізика тіла робить своє. Мел відповіла йому на пристрасний порив і, мимоволі, включилась у відчуття, які приносило її тіло.
На автомобільному радіо в Доджі звучала пісня Квітки Цісик “You light up my life”, над автострадою сідало сонце, а парочка в машині солодко дрімала, добігав кінця день 25 червня 1978 року…
Розділ 2
Роберт відкрив очі від п’янкого аромату з кухні. Він любив інколи побалувати себе додатковими ранковими годинами в їхньому м'якому сімейному ліжку з натуральної деревини кольору мореного дуба. Сонце вже добряче пришкварювало у вікно - тож надалі пролежуватися не видавалось можливим, та й неземний аромат кухонного чаклунства Джуліан не давав спокою його нюховим рецепторам. Вона була чудова господиня - неперевершеність її страв знали зі свого власного досвіду усі Робові друзі, які час від часу заходили несподівано до нього в гості. Сьогоднішній кухонний аромат нагадував лазанью - ароматну та надзвичайно смачну страву із книги рецептів Джуліан Сміт. Роберт встав зі свого ліжка, потягнувся сонячному промінню, поправив свою піжаму, і, неквапливо рушив на кухню назустріч неземному аромату. Джуліан стояла біля вікна з чашкою ароматної бразильської робусти і дивилась на проїжджаючі біля їхнього будинку автівки. А в духовці дійсно повільно доходила до готовності лазанья. Робі повільно обійняв дружину ззаду і прошепотів щось їй на вушко, від чого вона засміялася і ледь не розлила свій напій на кухонний кахель.
Ти впевнений у цьому Роберте? Тобі це наснилось, невже?
Так, Джулі, наснилось, але ти ж знаєш про мої сни.
Знаю. Вони дуже часто бувають пророчими. Це дуже добра новина!
І справді, Роберт Сміт мав надзвичайну властивість - його сни, які дуже рідко його навідували, мали пророчий сенс - вже не раз вони дуже чітко показували своєму хазяїну певні майбутні знакові події його життя. Тієї ночі, уві сні, він фотографував свою кохану дружину, котра тримала на руках маленьку крихітку, і просто сяяла від щастя. Це відбувалося в таких приємних тонах, так тішило його душу, що в цей момент він був найщасливішим чоловіком на планеті. Хоча незрозумілими для нього залишалися обставини цієї події: місце, час, та найголовніше питання - “чия дитина?”. Але, тим не менш, відчуття від цього сну були просто неймовірні, вони і затримали його надовго в ліжку допоки кухонний аромат не примусив його піднятися і прямувати йому на зустріч..
Яка неймовірна смакота, Джулі! В черговий раз ти перевершила себе, просто шедевр!
Ой, перестань Робі! Ти ж знаєш, що я вже не ведуся на ці твої гастро компліменти. Твоє серце через твій шлунок я успішно завоювала ще в далекому 1944. Пам'ятаєш?
Як я можу забути? 16 серпня… Ти - молода і красива медсестра військового шпиталю, а я - звичайний піхотинець армії США, який прибув до Марселю для участі в бойовій операції “Драгун” щоб звільнити південь Франції.
Ти отримав важке поранення в ліву щиколотку. Так, тоді ворожа куля сильно розтрощила тобі кілька кісток…
Але ти за мною дуже вправно доглядала, і твоє неймовірне піклування приносило свої плоди.
Ха-ха, а головному плодові - скоро 34!
Обоє голосно зареготали, та так, що аж кухонний сервіз на столі задзвенів.
А твої домашні страви вже тоді видавались мені неймовірними. Я впевнений, що саме твоя кулінарія поставила мене на ноги, а не якісь там медикаменти чи лікувальні процедури.
Усе можливо, Робі, усе можливо.
Немолоде подружжя вже закінчувало свій ранковий прийом їжі. Голуб за вікном продовжував походжати і зазирати до них у тарілки. Сонце впевнено поспішало зайняти своє законне місце в зеніті небосхилу. У вітальні на магнітолі продовжувала звучати запальна композиція “You are the one that I want” у виконанні Джона Траволти та Олівії Ньютон-Джон. Ну а день 26 червня 1978 року і далі продовжував насичувати непересічними подіями буденне життя типової американської сім'ї.
Розділ 3
Меланія розплющила очі. Ніжна втома не полишала її тіло, хотілося ще трішечки поніжитися у своєму м'якому ліжку і не поспішати нікуди. Але її відчуття суперечили її зоровому сприйняттю. Вона не спала вдома... Смарагдова шкіра салону нового Доджа різким контрастом привела її у цілковиту свідомість. Думки вихором пронеслися крізь її голову. Так, біля неї ще дивився, мабуть, кольорові сни батьковий друг Роні. Спорожніла пляшка джину лежала біля її ніг, а кількість питань, на які неможливо було одразу знайти відповідь, просто зашкалювала. Мел різким і доволі потужним ляпасом привела Рональда до тями. Доволі важко йому вдалося зрозуміти всю комічність ситуації - учора він мав акт кохання з донькою свого шефа. Так би мовити, перевиконав Робертове завдання. За що точно не отримає підвищення у зарплатні, лише чималу проблему в короткотерміновій перспективі. У поглядах вчорашніх коханців вже читалася домовленість про цілковиту конфіденційність ситуації, що склалася. Ніхто в думках вже не прагнув відшукати причини чи бодай якісь мотиви, які до цього призвели. Питання було лиш одне - “А що ж робити далі?”. І воно нависало над їхніми розпарханими зачісками немов густий лондонський смог.
Як це? Що ж далі буде? Чому ти це зробив?
Ну, тобі хоч сподобалось? Бо мені було добре.
Добре? Було? Якщо лиш мої батьки про це дізнаються, то буде не добре, а дуже-дуже погано. І сміятися тут нема над чим.
Хочу випити кави. Мені так зле…
Меланія завела автівку. Коні під капотом зрушили з місця, збадьорились і загарчали, для того, щоб виконувати свою нелегку роботу…
До найближчої кав’ярні залишалося кілька миль, як Роні вирішив порушити тишу в салоні авто.
Це було найкраще вирішення для ситуації, що складалась. Вибач, якщо я чимось тебе образив.
Та зовсім ні, Рональде. Ти мене не образив взагалі, про це не може бути й мови. І мені теж було добре. Справа в зовсім іншому - я не знаю як мені жити далі. Я втомилась. Кожен мій новий день малюється тими ж фарбами що й попередній, але вони щороку тьмяніють і повернути колишню яскравість кольорів видається неможливим.
Ти завжди можеш на мене розраховувати на всі сто відсотків, крихітко Мел. Якщо виникає ситуація і ти бачиш потребу в моїй допомозі - я тобі допоможу з радістю, ти лиш скажи мені про це.
Дякую, Роні. Мені дуже приємно, що ти в мене є.
Хочеш жуйку, зі смаком полуниці?
Так, не відмовлюсь. Давай. Може вона хоч трохи змінить терпкий смак цього червневого ранку.
Ще деякий час ягідний аромат продовжував наповнювати повітря в салоні авто. Натомість, п’янкі аромати ночі поступово полишали атмосферу, напруга зникала. Роні дивився у вікно автівки. Зелені насадження вздовж шосе 95 дуже швидко пролітали перед його втомленими, проте щасливими, очима. Погода дозволяла насолодитись собою сповна - червень 1978 не морив мешканців Род-Айленду сильною спекою, але й сильно охолонути теж не давав.
Відвідувачі кав'ярні “95”, що посеред парку Big River того дня спостерігали за доволі цікавою парою - немолоде зухвале дівчисько з довгим світлим волоссям в темно-синіх джинсах і випратаній сорочці кольору капучіно та старший за неї на років десять чоловік, одягнений в коричневий жакет поверх білої сорочки, яка була добряче заправлена у світлі джинси типу супер кльош. Парочка вийшла з новенького (мабуть, тільки із салону) Доджа Магнума, залишивши двигун працювати. Чоловік зайшов до кав’ярні та замовив дві кави - для себе та своєї супутниці, яка загадково-замріяно дивилась в гущавину лісових насаджень парку Big River. Навіть найстарші відвідувачі кав'ярні “95” не могли одразу зрозуміти хто такі ця парочка і чи парочка вони взагалі. Чоловік взяв своє замовлення та повернувся на вулицю до своєї супутниці. Вони не поспішаючи смакували ароматну каву, про щось собі балакали, а також доволі гучно реготали.
В кав’ярні лунала легка та ритмічна “Lay down Sally” у виконанні Eric Clapton, під яку відвідувачі відпочивали за своїми столиками. Шосе шуміло в своєму звичному ритмі, то затихаючи, то накочуючись, немов морські хвилі на порожній піщаний пляж. Сонце, тим часом, перетнуло свій небесний екватор і починало свій рух на захід.
Допивши трохи гіркувату, але доволі смачну каву, Роні та Мел продовжили свій шлях на південь. За вікном і далі пробігав однаковий пейзаж парку Big River, а водійка потроху починала збиратися зі своїми думками і налаштовувати себе на правильний лад.
ID:
996376
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.10.2023 21:07:22
© дата внесення змiн: 17.10.2023 21:07:22
автор: тихенький хлопчик
Вкажіть причину вашої скарги
|
