Тобі лиш двадцять шість, як і мені,
Ми разом піднімалися на ноги,
Ступали перші кроки незначні
І спотикалися об підняті пороги.
І перше слово мовили удвох,
Лиш я до мами. Ти ж до всього світу.
Хоч сплинув час, завершився пролог –
Всі пам’ятають те далеке літо.
Мені з Тобою тільки двадцять шість,
Та як життя вже встигло покрутити.
Нас, як і всіх, чекали різні сни,
Одні щасливі, інші – паразити.
Як тільки-но збирались в школу йти,
Тебе спіткали люті негаразди,
Але разом позбутися змогли
Цієї хворобливої зарази.
Тобі лиш двадцять шість, як і мені,
Хотіли всі Тобою керувати.
Чим більше, щоб присвоїти собі,
Останнє винесли з пустої хати.
І ось все це не витримала Ти –
Звільнилась від зухвалої опіки,
Лиш тільки встигла крила розвести,
Обтяли пір’я заслані каліки.
Тобі лиш двадцять шість, як і мені,
Для Тебе був і братом я, і сином,
Готовий захищати на війні
Твої кордони, моя Україно!
По правді кажучи, цей вірш був написаний, коли нам було ще по 23, але ситуація в країні залишається такою, що через призму трьох років нічого не змінилося, тож він залишається актуальним.