Брате, ти воюєш не з того боку барикад.
Не тій державі ти віддав своє зболіле серце,
А пам’ятаєш матір, що годувала немовлят
І з молоком своїм їм дарувала слово перше?
Брате, я не забув ті мамині слова,
Вони закарбувалися, немов це було вчора.
Із уст тендітних до Господа мольба:
- Живіть синочки,- так благала,- Бо без вас я хвора.
Брате, ми виросли. Простір безжально розділив нас.
Я жив на заході, ти десь блукав собі по сході.
Минали дні, росло провалля і безпощадний час
Точив помалу тріщини у кам’яній породі.
І ось зустрілися , та вже зі зброєю в руках
По різні сторони збудованих, міцних бар’єрів.
Чи згадуєш ти матір? Вона приходить в твоїх снах
Поміж вогненних залпів «Граду» і смертельних вирів.
Брате, ти воюєш не з того боку барикад.
Хіба забув ти материнське тихе слово.
Невже тобі рідніший кривавий, підлий руський мат,
За нашу рідну, милозвучну, солов’їну мову.
Стріляй, давай, але на смерть – відразу прямо в серце,
Бо я ж не зможу вистрілити й вбити, рідний брате.
Хай кров’ю скропить землю тіло моє мертве,
Та пам’ятай: «Живіть сини»,- це нас благала мати!