Мій час минає, мамо, час минає
І я б сказав, що більше не вернути
Ні втраченої миті, ні секунди
І всі це знають, жоден не цінує.
Коли свистіли надімною кулі
Гранати розривалися в полях
Ми засинами кожну ніч як вперше
І ранок кожен зустрічали в молитвах.
Ми, сильні, мамо, не страшний нам біль.
І смерті, либонь, на війні боятись смішно.
Бо смертю пахне в цьому краю звідусіль.
Пробач, матусю, що звучить невтішно.
За горизонтом, знову інші справи.
Вирішують брататися чи ні.
А поміж тим всипають небо Градом
І землю покриває не туман, а дим.
І запах той, що тут війною зветься
Ядкий такий, бува й не продихнути.
Матусю, хочеться додому.
Й забути, назавжди забути.
Я цигарки палити перестав вже.
І сквернословити і думати погано.
Бо тут ніхто не зна, коли помре.
Навіщо з долею ігратись, мамо!?
