- Я його не кохаю, ані на півмізинця, - говорила Владлена своїм коліжанкам з того часу, як скинула весільну фату і аж до золотого ювілею.
Той, кого вона не кохала був її шлюбним чоловіком Іваном. Як могли поєднатись абсолютно дві протилежності, ніхто з близьких цієї дивної пари не розумів. Вона - із примхами княгині. Завжди вбрана за останнім писком моди. Висока, фігурова, ефектна білявка. Навіть у поважному віці за нею оглядалися чоловіки.
Владлена приятелювала із знаними малярами та письменниками. Могла годинами цитувати класиків і сучасників епістолярного жанру. Вона писала картини. Й критики, навіть грубого штибу, високо оцінювали її роботи.
А він, її благовірний Іван... сіра миша. Такого побачиш раз, а потім й не згадаєш обличчя. Маленького росточку, щуплий та завжди із винуватим поглядом сірих очей. Він за своє життя, хто зна, чи прочитав яку книженцію. Завжди позаду неї. В тіні. Невелемовний і похмурий. Іван тяжко гарував, аби його перлинка - Владлена мала усе, що хотіла.
І тим паче, хтось на небесах поєднав їх долі. Може, якому янголу заманулося так собі пожартувати. І янгол аж трусився зі сміху, коли першого квітня звів Івана та Владлену. Вона чекала на вокзалі свого коханого з Києва, а той не приїхав. А тут він, Іван, приставучий, як реп'ях:
- Ходім зі мною на каву, та ходім на каву.
Вона й пішла з ним на оту каву. Потопала, радше через те, аби затамувати жіночу образу. Ну не приїхав же київський наречений. Відімщу!
А потім переказали Владлені, що наречений одружився з іншою і вона... Вона віддалася за Івана. І прожила з ним, некоханим, п'ятдесят років.
... А вночі , перед золотим весіллям, Владлені приснився сон. Хтось у білому вбранні, високий, аж до стелі, промовив їй громовим голосом:
- Я прийшов по нього. Доста тобі мучитись з нелюбом. Я забираю його.
Владлена, наче наяву схопилась із ліжка. Впала навколішки перед білою постаттю.
- Мене, мене забирай! Візьми взамін його - моє життя. А він хай живе. Я не зможу без нього. Я так... я так його кохаю!
Іван прокинувся від того, що Владлена гладить і цілує його мозолисті долоні. Вмиває їх слізьми і шепоче:
-Кохаю більше за життя. Як я тебе кохаю...
Іван міцно притулив дружину до себе і заснув щасливим.
Оксана Максимишин-Корабель
22 травня 2017
Португалія
