І
Старий Богдан вмирав із болем в серці
Погубить славу ж син його Юрась!
Тиміш був воїн та й загинув в герці
А цей.. І бою, і до зброї - зась!
Стара громада, потиравши руки
Як Хмелів гріб упав на чорну твердь
Сказала:" Отже, хлопцю до науки
Хто знав, що батька рано стигне смерть?
Хай набере лиш розуму і віку
А час прийде узяти булаву
То по уставу і по заповіту
Передамо її дорослому Юрку!"
Озвались радо козаки по тому
Й рекли старшини:" Писаря до нас!"
Й клейноди дали Йвану молодому
Що кликали Виговським повсякчас.
І вийшов Йван на дерев'яні сходи
І мовив твердо в збуджену юрбу:
"Хай буде слава кожнім козакові
І батькові, покійному Хмелю!"
Піднявся голос й забряжчала зброя
І шапки смушеві злетіли геть увись
І гетьмана звітавши по закону
Затихло військо й кожен зуби стис.
"Я сам простий, під Овручем родився,-
Почав Іван, піднявши булаву,-
Так само Богу, як і ви, молився
Так само й вмру, як личить козаку!"
І слухав нарід, ки́вав головою
А хтось спитав:" Тож, гетьмане, речи!
Чи битися буде́мо з татарвою
Чи, може, ляські ще́рбити мечі?"
І, звівши брови, смутно мовив Йван:
"З усіх усюд обсіли вороги
І хитрий лях і московитський пан
Були би раді, якби пощезли ми
Не будемо хилитись ні до кого
Щоб і сини не згорбились в ярмі
Хай Січ - і це останнє слово
Сама дасть лад на батьківській землі!"
І знову схвально загуділа рада
На коней свиснули і шляхом розійшлись
Та ще по колу раз пройшлась боклага
Й могилі Хмеля кожен поклонивсь.
ІІ
Іван на Січ прийшов шукати долі
А першим здибав гетьмана Хмеля́
Той був смутний, а у гарячих скронях
Неначе нуртувалася біда
"Чи ти до бою з нами ладен стати?-
Питав Богдан,- дорога на війну.
Заївся лях чужим добром пихатий
То я по частку повернусь свою"
Іван недовго мислив і мовчав
"Піду із вами, що мені втрачати?-
Він мовив стиха,- сам мазу́рів знав
І тямлю трохи з ними воювати
І того ж дня зізнався з Кривоносом
Опарою, Сильвестром, Богуном
Кричевським, Нечає́м, Рогозом
І сивим характерником Панько́м
А в травні Хміль пішов на Жовтоводи
Розбив Потоцьких разом з татарми́
І поробив під Корсунем їм шкоди
Й тікали ля́хи, аж гули шляхи
І Йван Виговський не цурався бою
Стискаючи старенький самопал
Він рвався першим битися з ордою
І сам власноруч Овруч визволяв
Хмельницький рік:"Збираймося, хлоп'ята!
Ми шаблі освятили у Дніпрі!
Сто літ мовчали й дали ля́хам знати
Козак - господар на своїй землі!"
...Виговський люльку докурив до краю
Тепер він гетьман, а не просто вой!
Тепер від нього подвигів чекають!
Старий Богдан пішов на упокой..
Дубові двері прочинились тихо
"Хто там до мене?"-смирно рік Іван
"Це я, гетьма́не!- мовив писар,-лихо!
На нас іде московський отама́н!"
"Чого б йому із нами воювати?
Він сам здається б'ється на Одрі́!-
Шарів Іван,- Та годі зволікати
Війська скликайте завтра ж на Січі́!
...Діди казали, Хмеля отруїли
Було кому! Та хоч би й Бутурлі́н!
А скільки раз татари люд поїли
Химерним зіллям, забиравши в плін?
А як старши́на ще була ворожа?
Згадати б того Йвана Брюховця
Його Хмельницький називав небо́жем
А сей йому плював на гробівця!
...Тільки но розвиднілось надворі
Сідлав Виговський ворони́х коне́й
"Чекай, Москва! Не знатимеш в покорі
Синів Вкраїни - Хмелевих дітей!"
ІІІ
Замайоріли стяги у Полтаві
"Лаштуй війська і сам не бійсь - ступай!
Ніколи писар овруцький над нами
Не пануватиме, речу, і край!"
Так гнівно мовив сотнику в світлиці
Старцю Мигурі, дивлячись увіч
Пушкар Мартин, полковник, син вдовиці
Що бивсь не раз з Гетьма́ном пліч-о-пліч.
Колись, юнком тікаючи од пана,
Нічну ватагу взрів він у степу́
Звітався перше із Хмелем Богданом
І побратимом вірним став йому
По наглій смерті гетьманській Мартину
Нелюбим став ураз весь білий світ
Осів в Полтаві разом з старшим сином
Онуків смутно бавив кілька літ
Та як Виговський військо став збирати
Могуть козацьку раптом на Січі́
Щоби на прю з царем московським стати
Мартин Пушкар, покинувши сім'ї
Малих онуків й згорблену дружину,
Ізнов вернувся у Полтавський полк
І сам собі поклявся до загину
Виговського потерти на пісок.
Мартинів полк минув останні мури
І тільки, як ввійшов у Чорний Ліс
Пушкар окликнув сотника Мигури
Спитати ві́стей може хто приніс
Мовляв Мигура, війська тьма іде
Залога в Гадячі здала Івану зброю
І краще певно їм усім буде
Як не ставатимуть із гетьманом до бою
"П'ять тисяч воїв,- додавав Мигура
А ще Богун і кілька сот шабе́ль
Якщо тепер не відійти до мурів
Вчадіє місто полум'ям осель"
Пушкар вагався, терся з ніг на ногу
Прогнав Мигуру, осідлав коня
Втекти від бою - найстрашніший сором
А на кону повстання - булава!
"Прийшли сланці від гетьмана Івана,-
Гукнув Мартина чорновус Богун-
Самі ножі складете й самопали
Чи підете із братом на війну?"
Богун вдивлявся в сивого Мартина
О скільки літ минуло, як вони
Під Пиляво́ю обливали пивом
Шиті златом польські жупани́!
"Дарма байки,- казали сли Івану,-
Пушкар старий - ніхто не перепре
Та діло друге - бивсь козак із паном
А що тепер - на батька син іде?"
ІV
Московська рать не зволікала з ходом
"Ще той Пушкар, бодай йому би грець!-
Мовляв Богун,- отут під Конотопом
Зустріньмо ворога. Він піде навпростець.
Вертався гетьман зранений у ногу
" Нічого,- каже,- скоро заживе
Нема Мартина - ну то й слава Богу
Скарали б все одно з Барабашем.
Старий неначе і хотів до бою
Та щось до яру з військом відступав
І десь під липами наклали головою
Полтавський полк і сам Мартин Пушкар
Під Конотопом запалало сяйво
Ішла Москва у світлі хоругов!
Чи хтось із них чекав, що це востаннє
Братається скупий боярин Львов?
Пішла січа гаряча і запекла
Ніхто набоїв врагу не жалів
І як Виговський одіслав до пекла
З десяток сот калмиків й москалів
Прийшов Трубецький і поважні сли
І мовили сяк так минемось з миром
При Хмелеві були ми-смо брати
І билися разо́м із Казимиром
Яка ж то буча впала з-поміж нас?
Та ж і одної віри з русина́ми!
В такий непевний і посмутний час
Хотіли б жити ми в ладу із вами
І рать тікати знялася із поля
Лишала зброю, коней і харчів
Хоругви рідні позабули вдолі
Й насіяли в багнюці дукачів
Трубецький царю потім жалкувався
Що та Вкраїна вибилась із рук
І як Виговський ними збиткувався
І скільки москалям подіяв мук...
Козацтво скликало громаду після бою
Сказало так:"Ведіть сюди Юрка́!
Іван тепер проститься з булавою
А ми ісповним заповіт Хмеля́!
***
Тяжкі часи ішли на нашу неньку
То лиш початок. Далі гірше всяк.
По правий берег сяде пан Ханенко
По лівий ж буде Юрко Хмельничак...
12-13.06.2017
ID:
737590
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 13.06.2017 11:38:20
© дата внесення змiн: 14.06.2017 14:19:18
автор: Василь Гаврилишин
Вкажіть причину вашої скарги
|
