Суцільна темрява спускалась на землю. Ніч вступала в свої права. Зірок на небі не було, лише повний місяць освічував все навкруги, одиноко, холодно блукаючи по небу, даючи Землі не так тепло, як світло – надію на те, що з безвихідної ситуації є вихід.
Вона стояла одна, така ж самотня, як цей місяць, прихилившись до акації, яка стояла в Нього біля двору. Дівчина не бачила нічого навкруги, її погляд був звернений на подвір’я, точніше, вже на чуже подвір’я. З очей лилися сльози. Вона не хотіла плакати, а вони самі по собі котилися маленькими, дрібненькими і холодними горошинками.
Така сильна!!.. Де взялися ці сльози? Чому вона взагалі тут?
…Не могла, не мала сили відвернути очі від того, що відбувалося на цьому, колись такому рідному, а тепер чужому обійсті.
Він одягнений в святковий костюм, з квіткою білого кольору збоку, з дівчиною в довгій білій сукні. Наречений і наречена… А точніше, вже чоловік і дружина…
Біля них стояли боярин і дружка. А вони такі щасливі не помічали нікого, лише щасливо посміхалися один одному.
«А наречена – красуня.» - промайнуло в голові.
Всі веселилися, кричали «Гірко», але вже не їм:не їй, а іншій і Йому. А здавалося, що їхнє щастя ніколи не померкне…
Перед очима пропливали картини з їхнього спільного життя: коли вона вперше його побачила і подумала: «такий кумедний і смішний»; зустріч, під час якої вони познайомились, а в неї при знайомстві з’явилося відчуття, ніби вона знайшла якусь особливо рідну людину; згадала як боялась перший раз йому подзвонити; миті, коли вони гуляли вечорами і для них не існувало більше нікого, згадала перший поцілунок… При цій солодкій згадці губи боляче запеклися гарячим вогнем, а серцю стало водночас так млосно та боляче, і щось важко стиснулось всередині.
Треба забути, забути Його і втікати якнайдальші… Але ноги не тримали її, вхопилась за дерево, як за останню соломинку від якої залежало її життя. І все стояла… Затуманений розум в надії чекав, що щось от-от зміниться.
А веселі гості все неслися в щасливому хороводі. І нікому не було до неї діла.
Отак і її життя неслося в якомусь несамовитому хороводі. Вона навіть не помітила коли все змінилось. Він почав віддалятися, уникати її. А потім дізналась: в Нього є інша.
Вона ж була готова заради Нього на все: покинути рідну сім’ю і поїхати далеко, куди він скаже, відмовитися від свого звичайного життя, і присвятити своє життя Коханому, лише б бути поряд з ним. Як же вона мріяла про їхнє весілля, про те, що кожного ранку прокидатиметься в ніжних обіймах коханого, готуватиме для нього сніданки, з нетерпінням чекатиме з роботи.
А Йому, певно, це було не треба… Так, втеча від самотності на певний період. Чергова зупинка в його житті…Але все тимчасове колись закінчується. Чому ж вона цього не побачила, не відчула, що це все лише його гра? Мабуть, кохання окриляє і засліплює водночас.
Скільки коштують справжні почуття і яка ціна зради? Скільки часу треба, щоб забути рідну людину? Чому, іноді, ми ніби не самі, а в душі – одинокі? І, що таке щастя? Вона довго шукала відповіді на ці питання…
За ці роки їй здавалось, що принаймні на одне з цих питань вона відповіла: забула про почуття до того, хто так нещадно розтоптав їхнє кохання. Спочатку їй не хотілося жити і здавалося, що всередині неї поселився біль, який терзав її день за днем. Та прийшов день, коли поглянула на себе в дзеркалі і злякалась: у відображенні стояла молода, але худа, замучена, занедбана дівчина. А в голові з’явилась думка: «Ти страждаєш, а він радіє, і його не хвилюють твої переживання. »
І тоді вона вирішила, що житиме! Вона досягне всього, чого бажала, і докаже йому, а може, більше собі, що може жити і без нього. Дівчина отримала вищу освіту, вийшла заміж, влаштувалась на улюблену роботу, народила доньку. Чоловік у неї був хороший, вона любила його, але це була вже не любов, а скоріше , вдячність за постійну підтримку, допомогу, тепло. Від нього до неї передавалася наснага до життя, він був для неї сонцем, яке своїм промінням оживляє замерзлу квітку після холодних морозів.
Почувши, що в нього сьогодні весілля, довго вагалася та не витримала, вирішила піти подивитися на Нього.
Ні!!! Не забула! Серце по-зрадницькому підстрибувало всередині, відчувала, що ота пустота в душі, яка жила в ній стільки років, заповнюється гарячим вмістом, а по венах ллється, струмує, грає кров. Вона досі Його любить… Навіть, зараз, коли Він одружився на іншій. Вона кохає Його…
І сльози знов покотилися з очей, а з грудей виривався зойк відчаю, вона стримувала його і все дивилась на Нього.
Нехай! Востаннє вона ще раз на нього погляне, запам’ятає таким щасливим, хоч вже і не на її, на чужого коханого.
Місяць яскраво освітив місцевість і почав помалу ховатися за хмарами. Наближався ранок.
Їй треба вже йти. Вдома чекає малесенька донечка і чоловік. Тепер в неї інше життя, своє. І завтра зранку, вона прокинеться, знову посміхаючись. І йтимуть день за днем її життя, але вже без Нього. Та Він завжди житиме в її серці, бо справжнє кохання не бачить недоліків, вад, але воно і не вибачає зради.
Вона зникне і більше не з’явиться в його житті.
А він, гуляючи на весіллі, весь час поглядатиме на хвірточку і чекатиме когось, сам не розуміючи кого, але ніхто так і не ввійде.
І все в його житті складеться добре, крім кохання. Лише він знав, що одружився, бо його наречена була вагітна, а залишити дитину без батька він не міг. Не любив він її, не любив…
«Може, пізніше, звикну.» - зітхав сам про себе.
Та кохання так і не ввійде у його серце, оминатиме його; як він за ним не гнатиметься, не прийде до нього. Бо одного разу воно пішло від нього, він зрадив і прогнав його, не зупинив , а доля такого не прощає.
Кохання назавжди залишиться для нього в образі милої, вірної дівчини, яку він колись зрадив. А він же Її кохав… Кохав… Як багато, тепер, він хотів їй сказати, та не встиг. Вона відреклася від нього.
І коли він це зрозуміє, вперше зронить сльозу, від безсилля щось повернути. А в серці поселиться лише біль втрати і самотність.
В один такий сірий, марний день, схожий на інші, до нього в кімнату ввірветься син з сяючими очима і мрійливим поглядом і скаже: «Тату! Я люблю і не відмовлюсь від коханої ніколи! Ми одружуємось!»
А на вулиці, як і колись, будуть цвісти вишні, в повітрі буде чутно запах бузку, закохані рахуватимуть зорі, а над ними в нічній прозорій імлі, витатиме рожевими мріями кохання, і творитиме чудеса. Лише б не проґавити його!
ID:
727630
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.04.2017 12:06:47
© дата внесення змiн: 07.04.2017 12:06:47
автор: Ксенія Згура
Вкажіть причину вашої скарги
|
