Я повільно схожу розуму.
Цікаво, як зійду остаточно стане легше?
Буду лежати, шурхотіти ковдрою
І в забутті боліти буде менше.
Він не хотів, я точно знаю,
Мене ні ранити, ні знову полюбити.
А я собі шматочки серця відрізаю,
Бо не уявляю як без нього жити.
Притисну руки до грудей, заплющу очі,
Його обличчя знову пригадаю.
Увесь твій стан плекатиму всі дні і ночі,
Усмішка, плечі, руки знов зі мною.
Ти спатимеш, а я в білій палаті
Сміятимусь на всі усюди.
Забуду де нормальність й де залізні грати,
Лиш буду вірити, що ти мене почуєш.