Літо. Забуте і далеке літо,
А в нім симфонія вечірнього дощу
Спогадами, немов туман, розлита,
Спадала нотами по сірому плащу.
Зорі ховали тіні наших рухів,
На мокрому і слизькому, мов лід, шосе.
Місто наповнене очима духів
Не спало, творячи із обрисів лице.
Ми, промоклі, до кісточки, до ниті,
Немов калини, той, ще не опалий лист,
У коханні були несамовиті,
Збираючи цілунків юних падолист.
Літо. Немов вогонь, жарке те літо
У пам’яті моїй залишило сліди.
Це ж ми, не втримали в долонях літо!
Хто винен в тім? І ти, і я – і я, і ти!
Літо. Забуте і далеке літо,
Оставило одну симфонію дощу
Спогадами, немов туман, розлиту,
Спадаючу в душі по слізному плащу.
