Вітер стукає у двері,
кличе, щоб з ним погуляли.
Розказує мені історії химерні,
де він не мав можливості літати.
Зі злістю розбиває шибки,
тріскають прозорі вікна.
Стіни гнуться від його помилки,
яку він тримає біля себе міцно.
Природа прагне вітер зловити,
хмари скупчились, як суд!
Сонце рветься його зупинити
поки не пізно, поки він тут.
А я ж у свою чергу чую його,
легке шепотіння у мене над вухом.
Каже мені, як раніше було
і просить, щоб став я його вірним другом.
Якось зумів я його заховати,
мабуть, через те, що зв'язані ми.
Тепер залишається тільки чекати,
коли зникнуть його усі вороги.
Ніч огортає своїм платтям все місто
ховає все те, що можна ховати.
Та тільки не вітер, що розгулює вільно,
бо він відчутний, навіть якщо й заховати.
Минають роки, проходить життя
і ми з вітром друзі, як було колись.
Відбулося давнє, знайоме злиття,
де я тепер той, що розмовляє з вітром.
Гарно! 
Прекрасно 
