Таке похмуре та знайоме місто,
Окутало руками спогадів і думок.
Тебе пронизають задуми огнисто:
Чому людей переповнює амок?
Ніхто не усміхається навколо,
Вони зі злобою крокують уперед.
Своє уперто грають грізно соло,
Де кожен проспіває свій куплет.
Не оглядаючись, ніколи ні на кого,
Байдуже йдуть, штовхаючи людей.
Не маючи життя, безкрайого, легкого,
У пошуках фінансів і грошей.
Ти знову, оглядаєшся на місто,
І думаєш про лікарнянії ліжка,
В яких тобі було до болі тісно-
Рука твоя здавалася важка.
Ти поглядаєш на вечірнє місто,
Таке знайоме - сіяє від вогнів.
І погляд твій набуде змісту,
Поринувши у казку диво снів.
Юлія Пушич
