|
Полого́вий будинок. О сьомій, народивши щасливо сина,
Жінка спить у священній утомі, спить і бачить сон вельми дивний.
Сниться їй, що було в селянки троє любих соколів-синочків:
Неспроможних на підлі вчинки – добрих, гарних, міцних як дубочки.
А найменший, мізинчик болючий, все хворів і плакав маленьким,
Слава Богу, підріс, одужав, став найбільшою втіхою неньки.
У любистку синочків купала, щоб дівчатонька їх кохали.
Восени на весілля чекала і онуків вже виглядала.
Чоловік щось казав про червоних, та вона не хотіла вірить,
Що із рук від роботи аж чорних вириватимуть кусень хліба.
До її чоловіка на поле підійшли якось люди грізні:
Вимагали вівса для коней і для себе аж на тиждень їжі.
Він не втримався: вихопив вили, двох штрикнув, що поруч стояли.
На коня сів, гукнув що є сили, і утік у ліс партизанить.
Комісар приїхав зненацька, в хату вдерся і їй оголосив,
Що наказ є: за злочини батька розстріляти його всіх синів.
– Скільки їх? Підганяй-но, Микито, як засватаний мовчки не стій.
(«Хоч найменший!»). Промовила швидко: – Двоє тут. Цей сусідчин. Не мій.
Старші хлопці свій погляд сховали, менший з жахом на матір дививсь.
Може, тільки б цих двох розстріляли, хоч один би в живих залишивсь!
Та зайшов односелець до хати, із комбіду юний ледащо:
– Тітко Мотре, не треба брехати! Всі – твої. Мотря: –Видав нащо?!».
І кричала, прокльони слала односельцю зрадливому в спину:
– А бодай не діждався ніколи ти появи свойого сина!
А як й зродиться: то марою з того світу прийду, щоб убити.
Ні онукам, ні правнукам ката не дозволю у щасті жити!
– Я ж не вірю ні в Бога, ні в чорта, буде син, що мені прокльони? –
Говорив той комбідівець згорда: – Не злякаєш ти словом чорним.
Та коли син єдиний загинув, а онук, син дочки, втопився –
Перед Богом згинаючи спину, вперше щиро він помолився.
Тільки Бог не почув цю молитву: у онуки найстарша до́чка
Та, якій сон цей сниться, родила і змовкає син в сповиточку.
Жінка злякано до дитини, як прокинулася, враз припала.
Мріяли так в родині про сина! Доня братика так чекала!
Купували блакитний конвертик і проблем при пологах жодних.
Це лиш сон. Чом він має померти? Доторкнулася – син холодний.
Зойк розпуки застрягнув у грудях, тільки злякано прохрипіла:
«Ой, рятуйте, на поміч, люди!» По палаті сусідку збудила.
Та бурчить: – Ти чого репетуєш? Тут без тебе морока своя:
Третій син розпищався он, чуєш? Хоч би дівка – мо' поміч була б.
Ще й хирлявий, рудий, незугарний – нащо клопіт мені ось такий?
А ти кажеш, твій вмер? Це негарно. Так твого хай підмінить мій син!
Зараз прийде сюди інша зміна – лікарі не ті, що приймали,
Не впізнають твоєї дитини». – Бірку з ручки швидко зірвала:
– Дай свого! Наче тиждень не їла, так вовтузишся. Тихо! Не плач!
На хвилиночку тут того діла. Тільки потім, голубко, віддяч!
Подзвонила мерщій чоловіку: – Гроші треба, що на машину.
Поміняли дітей у ліжках, і чужого взяла в руки сина.
В нього бантиком складені губки, ґудзик-ніс, бровенята втішні,
Поцілований сонечком чубчик і великі очі блакитні.
Лікарі у палату заходять, бачать: в ліжку руда дитинка.
До жінок: –І чиє це? – говорять. – Це сусідчин. Не мій. Ось бірка.
Ці слова Мотря в сні шептала, там від смерті вона рятувала,
Тут, продавши власного сина, мати душу свою продавала!
– А мій мертвий, – удавані сльози: – Ви б пошвидше свідоцтво дали.
Не зарадять хоч горечку гроші, тільки вдома синочки малі.
А при виписці не озирнулась: всяк живе, як уміє жити.
Жінка інша в свій дім повернулась й заходилась дитя хрестити.
– Сестро, будеш хрещеною? –Звісно. Розказала про бідну Мотрю.
Обірвала сестричка грізно: – Це був сон! У прокляття не вірю!
– А чому брат загинув і дядько, брат бабусі – дідусь Тимофій?
Співпадіння чи може прокляття? – А твій син? – Це сусідчин. Не мій.
– Як сусідчин? – сестра сполотніла. –А де ж твій? – У могилі лежить.
– До ворожки ти підеш? – Не діло. Краще служба на спомин душі.
Панахида по Мотрі з синами відбулася якраз в день хрестин.
Мить – у церкві мовчанка запала: захлинувся у купілі син!
Наче чорна рука придавила і спинився враз серденька бій.
Жінка поспіхом прошепотіла: – Мотре, стій! Це сусідчин, не мій!
І маля закахикало раптом, повертаючись знов до життя.
З панахидної свічечки капнув теплий віск, як прощення сльоза.
́́
ID:
711273
Рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата надходження: 10.01.2017 13:39:58
© дата внесення змiн: 09.10.2019 09:11:47
автор: макарчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
