Хоча вже викладав цей вірш одного разу, та про це не тільки можна, але й треба нагадувати. Тим більше у День Пам'яті.
Свіча пам’яті
(Голодомор)
Похмура осінь, листопад,
стоїть свіча на підвіконні,
горить і плаче, наче стогін з небуття,
неначе сповідь у моїм безсонні,
тих, хто пішов у 33-тьому з життя.
Батьки і діти, що в часи страшної муки,
просили хоча б крихітку хлібця,
а матерям не сила вже й підняти руки,
і рвалися у розпачі серця.
Великий Боже! За які ж такі гріхи,
скарали на смерть ті мільйони українців?
Навіть дітей вбивали за три колоски,
і ешелонами везли зерно чужинцям.
Кремлівські нелюди, що упродовж віків,
люто ненавиділи дивну Україну,
нищили всіх, жінок, дітей й чоловіків,
забороняли нашу мову солов’їну.
Свята Маріє, Україну бережи,
її народ, поля, ліси і гори,
не дай дійти нам знову до межі,
ми пам’ятаємо страшні голодомори.
Знов листопад,
стоїть свіча на підвіконні,
горить і плаче, наче стогін з небуття,
неначе сповідь у моїм безсонні,
тих, хто пішов у 33-тьому з життя.
Знов листопад,
стоїть свіча на підвіконні,
горить і плаче, наче стогін з небуття,
неначе сповідь у моїм безсонні,
тих, хто пішов у 33-тьому з життя. Сильно!
Harry Nokkard відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
