Рік тридцять третій. Надворі весна.
Туманна, божевільна, навісна…
І яблуні цвіли рожевим цвітом…
Та запах смерті розливавсь над світом.
По- весняному справді було тепло,
Та це тепло нагадувало пекло.
Програму кат виконував безжальну.
Виводив вітер пісню поминальну.
Трагедія вкраїнського села…
Не бачив світ жорстокішого зла.
Не квіточки цвіли попід тинами-
Сиділи діти з пухлими ногами.
Калачиками ніжки повкладали,
А оченята Господа благали:
-Скажи, хто може крихту хліба дати?
В кого просити?- Ні в кого питати…
Вкрай виснажені, з голоду вмирали,
А колосочки миші догризали.
-Ой, людоньки!- ридала бідна мати,-
Та чим же їх мені нагодувати?
Найстаршого залишила в вагоні…
Забилось серце. Посивіли скроні.
Терзала свою душу, шматувала…
- Мо... виживе,-ледь чутно прошептала.
Косила смерть без бою, без війни.
Негідникам вручали ордени.
Промовистий плакат(цинізм! злочинство!):
Спасибі, батьку Сталін, за дитинство.
Яка ганьба! Ні совісті, ні стиду!
Мільйони жертв!- страшний слід геноциду.
Трагедія вкраїнського народу…
Не виплакати сум, печаль, скорботу.
Схилімо голови… Низький уклін…
Дзвенить, як пам’ять, поминальний дзвін.
Болить душа, і серце завмирає…
Запалена свіча хай не згасає. 25.11.2016.
