81. Буремний 2006.4.
24.11.2016* 10:40
Сьогодні 10 років, як одружився мій син Бажен з Анею. Тоді, в 2006 році, святкували це в кафе у Вишгороді. Гостей було багато – до двадцяти друзів Бажена, мати та бабуся Бажена, батьки Ані і ми, Левчишини: Тарас з дружиною Оксаною, Лада з дітьми Олексієм та Ариною, я із Світозаром та Дарієм.
Сьогодні Бажен і Аня зустрічають свій олов’яний ювілей разом із донькою Соломією, якій вже 4 роки.
На честь цього свята Бажен подарував дружині браслет «Пандора» - щось модне, Аня два роки його хотіла, а мене насторожує сама назва.
А я вже зробив композицію із 10 стебелів очистку плюс один пофарбований в білий колір – троянд нема, то я так зафіксував 10 років їх спільного життя, як і надію на щасливе подальше життя. Зараз я знову в їх садибі в селі Липовий Скиток, а завтра сюди приїде Дарій.
Це тоді, у 2006 році, було таке завершення року. Але остання чверть того року була для нас трагічна.
Перше вересня почалося, як завжди, святково, до того ж мені не треба було розрізатися навпіл, бо Дарій вчився в початковій школі при дитячому садочку, в який він, як і Світозар, ходив до цього. І святкову лінійку там зробили напередодні свята першого вересня.
Перше вересня в Республіканській Художній школі проходило традиційно: всі класи святково виходили із приміщення школи і вишикувалися в каре у великому дворі, біля виходу із вестибюлю в торці каре стояло керівництво школи на чолі із багаторічним директором Оленою Іванівною Авраменко у національному строї, обов’язково був хтось з академіків Художньої Академії, що у свій час закінчив цю школу, хтось від Міністерства культури, якому підпорядкована ця школа. Святкова музика, короткі святкові промови, декларація віршів старшими школярами, святковий вихід п’ятикласників, які вливаються в процес навчання, і заповнення ними вільного місця в каре, випускники завжди в українському національному вбрані – хлопці в сорочках з вишивками, а дівчата в різних варіаціях українського національного строю, п’ятикласниця на плечі дебелого хлопця з випускаючого класу у святковому проході вздовж каре під бамкання шкільного дзвоника в її руці, натовп батьків з фотоапаратами та кінокамерами навколо каре школярів та на пласкому даху прибудови до Актового залу школи, притишений гомін та сміх школярів, біганина тих, хто запізнився на свято, потім прохід школярів покласно під натягнутими рушниками із двору у вестибюль школи, щоб розійтись по класам – все це створювало і завжди створює неймовірно піднесений настрій у всіх присутніх, переповнює гордістю за цю сталу традицію, дає відчуття національної єдності приєднання до Культури. Тільки один раз на моїй пам’яті при цьому йшов дощ, то змушені були робити свято у вестибюлі школи, а так завжди була сонячна ясна погода, немов на замовлення.
Промайнув, здається, тиждень до того, як перун/блискавка вдарив нас.
Як завжди я чекав коли у моїх синів закінчиться тренування, насолоджувався кавою і дивився вниз на спортзал, де відбувалося парне тренування. До пари, в якій був Світозар, підійшла його тренер Юля, зупинила бій, про щось поговорила із моїм сином, потім постояла, думаючи про щось, повернулася і подивилися на наше вікно, побачила мене і помахала рукою, показуючи, що мені треба спустися вниз. Спустився по сходам і зупинився біля входу до спортзалу. Юля підійшла до мене.
- Здрастуйте! Світозар мій перспективний учень, у нього гарні перспективи, адже має відповідну статуру, тягнуті м’язи, швидкість, але зараз з ним відбувається неприємне: тільки що він сказав мені, що не бачить свого супротивника, у нього щось трапилося з очима. Прошу: покажіть його окулісту. Є загроза, що наш спортивний лікар не допустить його до змагань.
На другий же день Світозар не пішов у школу і ми з ним пішли в дитячу лікарню. Черга, нервування, нарешті його очі дивиться окуліст, я сиджу відокремлене на стільці, а потім лікар просить мого сина почекати у коридорі каже:
- У вашого сина кепські справи з правим оком, я допомогти не можу, то даю направлення в Обласну офтальмологічну дитячу лікарню.
В цій лікарні знову черга, нервування і приговор окуліста:
- У вашого сина кератоконус. Це руйнація роговиці, коли в ній відбувається потоншення центральної частини. Вам треба показатися доценту, я записую вас до неї на прийом.
Прийшли на прийом до доцента. Жінка віком під п’ятдесят років, сувора. Подивилися очі сина і каже:
- Вам треба звернутися в Ексимер, це приватна спеціалізована клініка, вони спеціалізуються на таких захворюваннях. Пишу направлення туди.
Ідемо туди. Аналізи, огляди – все гарні гроші, рекомендація: надіти лінзи. Купуємо лінзи. Син починає їх носити, але бачить ще гірше. Знову приходимо в Ексимер - рекомендують окуляри. Купуємо. Син ще гірше бачить. І тоді я знову іду із сином в Обласну лікарню до лікаря, який нас приймав із самого початку. Вона дивиться очі сина і каже, що у нього різке погіршення і тому вона рекомендує піти на консультацію до професора Сергієнка в Інституті мікрохірургії ока, який знаходиться в Медичному містечку. І тут до мене доходить, що ота доцент нас пустила по колу заради свого зиску, адже вона явно має відповідну домовленість із Ексимером. А для нас це вилилося в страждання сина, втрату часу та грошей, за свої переживання навіть не кажу.
Сергієнко Микола Маркович – доктор медичних наук, член-кор НАН та АМН України, професор, директор цього інституту, спокійна, врівноважена та неймовірно інтелігентна людина. Сучасна апаратура, ретельне обстеження і присуд:
- У вашого сина роговиця зруйнована на 70%. Потрібна негайна операція. Це треба ставити роговицю донора. Почекайте в коридорі, вам винесуть умови, як треба хлопчика готувати до операції і коли саме треба буде приїхати в нашу клініку.
Виявляється, що треба чекати, коли з’явиться донорська роговиця потрібного віку, а для цього слід чекати, коли десь помре дитина відповідного віку.
Дзвонять: приїжджайте.
Операцію сину робили дві з половиною години. Коли я приїхав до нього після операції, то був роздавлений його психологічним станом – він зразу схопив мене за руку і не відпускав її, все затримував мене біля себе, хоча і розумів, що мене там, дома, чекає Дарій. Психологічна травма була страшна: коли я забрав його додому, то він декілька місяців не міг прийти в норму.
І ми змушені були взяти у Школі академвідпустку. Але на весіллі Бажена Світозар вже сміявся і радів життю.
Скільки пройшло часу, десять років, а я моє серце досі обливається кров’ю, коли я згадую ті страждання сина та свої. І давить мене усвідомлення, що хвороба у сина з’явилася від стресу, коли мати пішла від синів. Те, що вона пішла від мене, є звичним – скільки таких подій відбувається в цьому світі! А от від синів! А вони неймовірно любили її.
ID:
702651
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.11.2016 17:50:34
© дата внесення змiн: 24.11.2016 17:50:34
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
