Наснилась мені якась дивна натура,
Дівчина,років так з 20,
У неї була дуже гарна фігура,
І вдача скажу вам,була чудернацька.
Волосся мов поле золотих колосків,
Таке ж золоте і яскраве,
А зачіска минулих,дуже давніх часів,
І посмішка ніжно-лукава.
Одягнена просто,але зі смаком,
Потерті штани і сорочка,
Але запам’яталась ще особливість одна:
Вона була в українськім віночку.
Гуляла в саду,і шептала так ніжно
одні лиш слова: «Боже, допоможи їй впізнати»,
Їй вітер вплітав в коси барвінок,
А я бачила десь її,а де саме не можу згадати.
Вона гомоніла в саду,ніби миле маля:
Вона грайлива,весела,тендітна і я змогла все ж згадати:
Питаю,-«Ти доля моя?»
У відповідь : -«Так,нарешті змогла ти впізнати»
Прокинувшись,згадувала всі подробиці сну,
І задумалась я на хвилинку,
«Це ж я бачила долю свою,і звати її Яринка!»
