А без тебе не треба і Всесвіту,
А без тебе і світ цей немилий.
Почуття, як найтонше мереживо,
Наша ніжність, як сильнії зливи.
Люди скажуть:" Дарма це затіяла,
Бо щаслива й без нього ти будеш!"
Я не слухала їх, тільки мріяла -
Маячню лиш говорять ці люди.
Я сміялась їм вслід і не вірила,
Я сміялась й все цим було сказано:
Що не дарма я все це затіяла,
Що не все чужим людям розказано...
А вони лиш кричали розлючено
І дурною мене називали.
Потім йшли, вже втомившись, змучено,
А навіщо крийчали й не знали.
Розуміли ж, що я не повірила,
Розуміли ж, що мрія - є мрія.
І не раз я уже перевірила,
Що лиш правда все ж душу зігріє.
Ще спитають мене:" Чому, дівчино,
Ти на світ споглядаєш закохано?
Про любов міфи ж ще не розвінчано
І твій норов іще невгамовано.
Чому, крихітко, хрест ти поставила,
Покохавши негадано й рано.
Ще й споко́ю себе ти позбавила,
Спричинила болючії рани?.."
Тихо слухала їх, лиш мовчала
Й посміхалась. Насправді ж всередині
Я в істериці гучно кричала,
Проклинавши весь час свій відведений.
