На віконні маршрутки
я помітив сарану:
коричневу
величезну,
на перший погляд,
бридку
Жінки намагались ударити її,
адже вони боялись,
щоб та не зачіпала їх священних тіл.
Вони, немов перелякані пацієнти
останнього й єдиного колеса Сансари
вичавлювали свій страх,
готуючись до моральної затрати
сил.
Намагались сховати свою огиду
за стурбованими пиками.
“Ні, - це далеко не святі”, -
Подумав я,
адже
страх має обличчя незнання,
страх має обличчя глупоти,
а святі володіють покорою буттю,
святі не жертвують нічим.
Лише виконують
господній заповіт:
Віддатись голоду,
А потім впасти в гріх.»
І поки сарана дивилися налякано,
вбачаючи тотальний крах свого комічного
Життя,
Я сіяв поле зерном з могили,
намагаючись прокласти шлях
проте, якщо б ви бачили ці очі,
ви припинили б вірити у пекло
у дієздатність руху
у повільність змін
у любов та смерть.
Амінь.
