Чи помічали ви,що коли помирає хтось зі знайомих , близьких,то обов’язково йде дощ?Затягує ще з вечора і ллє сука,мов справді з відра,гамселить по стріхах,нагло шкребеться мокрим гіллям у зачинені вікна,надіючись,що його впустять,ніби там на нього дійсно чекають.
Той сірий квітневий ранок саме так і розпочався.Ми стояли у свіжовикопаної могили.Холодні краплі з когось змивали сльози та образи,слова і вчинки,комусь же вміло шліфували засрану совість.
Безглуздо і жалюгідно лунали слова прощання.Раптово всі стали такими м’якими,такими співчутливими,сипали важливими,типу розумними фразами.І все було б навіть нічого,от лише награна фальшивість легко зчитувалася з кислих мармиз.Цікаво,що й дощ грав не на їхню користь.
Ніхто не знав його по-справжньому.Хтось вважав дивакуватим,злегка божевільним,таким собі сивобородим Робінзоном,мама називала доволі просто й ненапряжно – алконавтом,для нас з братом він все рідше залишався дядею,адже бути мудаком йому пасувало куди ліпше.Знаю,що про мертвих або добре,або взагалі мовчать,та я звик називати речі своїми іменами.
Коли труну повільно опускали в яму,я нишком втер правицею скупі краплі з обличчя і тихо мовив:
-Сподіваюсь,Там ти знайдеш Те,що не спромігся знайти Тут…