Під ясеном ворона,
Сховалася за крона.
Шукає горіхи,
Заходить під стріхи.
Ми ворон лякати не любили,
Потихеньку по слідах ходили,
А сліди - три кінці пальців трьох.
Там на стрісі круглий виріс мох.
Ми на дах той часто вилізали,
Бо не тішили всякі шкільні зали,
І хати, точніше в них кімнати.
Ну та й причаїлась край одної хати.
Ворона чорненька і досить велика.
Хто придумав, хто сказав, що ворона дика?
Знали точно, що ворона дуже мудра птаха.
Кинула горіх у землю - дістань бідолаха.
Сірим дзьобом розриває.
Щоб дістала - не буває.
Падав дощ, було болото,
А тепер засохло всьо то.
Горіх - під землею,
Я стою, милуюсь нею,
Не замітивши лиш праці.
Разом поняли і взяли ми горіхи з таці.
Чи не таця то була, все ж горіхи були.
Птаха ними так хрустіла, що самі аж чули.
Так тримали свою власну домашню птаху,
А роки летять-летять, що не треба й маху.
Я - самотній, в ті часи досить звеселився,
Перегрався з всім на світі, всього надивився.
А ворони залишились спогадом приємним:
Чи дощі були, чи спека, чи був вітер зимним.
Досі ходжу під ту стріху, торкаюся крона.
Та й приємно, критикують мене як біла ворона.
